Марина Гриміч - Клавка

на килим, закинула руки під голову й задивилась у небо поміж соснами. Можна було трохи розслабитися: Павло Минович зараз захоче збирати гриби. Звичайно, це довго не триватиме, бо вже скоро почне вечоріти, але десять — двадцять законних хвилин вона має.

Вона вдихнула на повні груди запах глиці і провалилася в сон…

— Клавко-о-о-о! — почула крізь видіння і підскочила на ноги.

За мить зорієнтувалася, де вона і що з нею. Вже була намірилася гукнути «Агов, я тут!», — але в мозку ще теплився сон… Це був дуже важливий сон, віщий, — назвала б його бабуся. «Чому відразу „віщий“? Адже я не пам’ятаю його взагалі, лише крутяться уривки. Неначе вітер подер легку матерію сну на шматки». Клавка напружилася, щоб упіймати хай не всі, але хоча б кілька шматочків… І їй вдалося схопити один клаптик… Тільки це був не зоровий образ, а слуховий… це були слова… «Спитай прізвище!» Голос наче мамин… Чи бабусин…

— Агов! Я тут! — гукнула Клавка і побігла до машини.

«Спитай прізвище!»

«Спитай прізвище!»

«„Спитай прізвище“! — твердила вона собі. — Що це може означати? Якась банальна фраза. Чому я собі вбила її в голову! Знову повірила в якісь бабусині забобони! Віщі сни! Яка дурниця! Сновидіння — це лише робота мозку. І більше нічого. Ніяких знаків нам мертві посилати не можуть. Бо вони давно зітліли… Зітліли?» — Клавку обдало жаром від такого блюзнірства над пам’яттю про батьків.

Клавка прудко заскочила в машину. Попереду сидів Сіробаба без сорочки, позаду — Костик без штанів, Єлизавета Петрівна без модної газової хустинки, а Неля Мусіївна за кермом без настрою. Костик рюмсав, а Прохорова порпалась у своїй сумочці.

— Що тут сталося? — здивувалася Клавка. — Що я пропустила?

— Дивись, дивись, Клавко, скільки я грибів назбирав! — по-дитячому радісно хвалився Павло Минович, показуючи повну сорочку «врожаю».

— А хто сорочку пратиме? — суворо спитала його дружина. — Там же, мабуть, і маслюки, і піддубники є. А знаєш, який ядучий у них сік, нічим не відпереш!

— От стерво, завжди зіпсує настрій! Та я… Та я… Сам відперу!

— Ха! Ха! Ха! — гомеричним сміхом залилася та. — Згода! Заодно штанці свого сина попереш!

— Е, ні! Ти не навчила його терпіти, ти й пери!

— Між іншим, він і твій син!

— Я — письменник! Я не можу розриватися!

Неля лише глибоко зітхнула.

— А з вами яка пригода сталася? — спитала Клавка Єлизавету Петрівну. — Де ваш газовий шарфик?

— Випарувався! — пожартував Павло Минович. — Він же із газу! — і засміявся своїм дитячим сміхом.

— Та! — махнула рукою Прохорова. Вона вже заспокоїлася. — Зачепила за гілку і порвала…

Тим часом Неля Мусіївна повчала чоловіка:

— Між іншим, любий, слово «газовий» у сполученні «газова тканина» означає не поетичний зворот, мовляв, тканина легка, як газ, — а походить від назви району Газа, де цю тканину вперше стали виготовляти і продавати в Європі.

— Ой, какіє ми умниє! — зіронізував Павло Минович. — А Газа — це де?

— Це на Близькому Сході, в Палестині!

— А-а-а! Це там, куди пропонував виселити всіх євреїв з України Пивоваров[29]?

Неля різко загальмувала машину і, не дивлячись на чоловіка, стиснула руки на кермі.

— Повтори: що ти сказав?

— Нелько, я пожартував.

— Чому ти, як папуга, повторюєш антисемітські штучки?

— По-перше, це сказав не я, а науковець з Інституту літератури, між іншим, Академії наук…

— А по-друге, — залізним тоном продовжила Неля, — у тебе дружина єврейка.

— Нелько, в машині діти!

— Нехай знають. Я не соромлюсь свого походження.

— Нелько, — миролюбно заявив чоловік, — ти ж сама казала, що євреї бувають різними. Що «мєжду Абрамом Кацнельсоном[30] та його рідним братом Іллею Кацнельсоном-Стебуном така сама різниця, як між РОЛІТом-старшим і РОЛІТом-молодшим»[31]

— І зараз скажу, що Стебун — погань рєдкая, а Абрам Ісакович Кацнельсон — «луч свєта в тьомном царствє».

— Все! Все! Все! Нічого не хочу про це чути! — заголосила Єлизавета Петрівна. — Ці Сіробаби мене вже доконали! Я хочу відпочити, розслабитися! А тут у вас почуваю себе, як на загальних зборах Спілки письменників! Рушай, Нелько!

Та завела двигун і знову повела машину.

— Їсти хочу! — перервав тишу малий Костик.

— О, як я чекала на ці слова! — сказала Єлизавета Петрівна. — Як згадаю, що ти нам влаштував минулого разу по дорозі в Ірпінь, так і досі руки тремтять! На цей раз я підготувалась як слід!

І вона вийняла з сумочки верчик з газети, повний запашного, щойно посмаженого насіння.

— Лізко, ти геній! — вдячно сказала Нелька.

— Ну, хтось же мусить думати про ваших дітей! — пожартувала Прохорова, вилущуючи насінини з лушпиння і кладучи зернятко за зернятком Костикові у рот.

Всі полегшено зітхнули. Година спокою їм забезпечена!

— Слухай, Лізко, — вирішив повернутися до старої розмови Павло Минович, — як ти, росіянка, почуваєш себе у Спілці українських письменників, у ролі, за словами Варі Чередниченко, «другої національності»? Чому ти не воюєш разом з Яковом Городським за відкриття російської секції у Спілці? Натомість укупі зі своєю тезкою Старинкевич[32] з Інституту літератури, також росіянкою, виявляєш примиренські, як каже партія, настрої?

Прохорова мовчки дивилась у вікно.

— Правда, зі Старинкевич усе ясно, — продовжив Сіробаба. — Коли помер Дорошкевич[33], земля йому пухом, і ходили чутки, що його затравили євреї і росіяни, вона демонстративно написала вірша у прозі, присвяченого «своєму вчителеві», тільки тому, щоб показати, що вона, росіянка, не належить до числа тих, хто переслідував її вчителя. А ти? Що тебе спонукає писати українською мовою?

Прохорова мовчала. Здається, вона й сама не могла відповісти на це запитання.

Щоб якось розрядити атмосферу, Неля Мусіївна втрутилася:

— А при чому тут Городськой! Знайшов кого цитувати! Можна подумати, великий письменник! Ти ж сам розказував, як його підколов Малишко на минулому засіданні Президії: «А ви, Якове Зіновійовичу, як писали 25 років тому мурý, те саме пишете і зараз!» Так було, Клавко?

— Ну, не зовсім, — завагалась вона. — Слова «мурá» Андрій Самійлович не вживав.

— Але малося на увазі?

— На увазі малося, — впевнено сказав Сіробаба.

— До речі — теж твій… — Павло Минович осікся, — «землячок», — сказав він.

— Хто — Малишко?

— Та ні, Городськой… Ось ти, Нелько, єврейка, ти ж не перейшла на моє українське прізвище? То чого ж вони маскуються під українців та росіян? Ілля Кацнельсон — Стебун, Гольдфайн — Гордєєв[34], Блюмкін — Городськой!

— Павле Миновичу, ви так строго не судіть їх, — утрутилася Клавка. — Письменникам часто хочеться прикрасити літературне ім’я. І не лише єврейським. Серед українських — також: Панченко став Панчем, Губенко — Остапом Вишнею, Башмак — Башем,