Марина Гриміч - Клавка

Мойся — Іваном Ле. І ніхто ж їм не дорікає за це! Не всім же пощастило народитися з таким звучним прізвищем, як Рильський, чи, скажімо, Вишеславський, чи Яновський…

— Чи Сіробаба… — пожартувала Прохорова.

Всі розсміялися.

— Ну добре, — погодився Павло Минович, — а до чого тут російська секція? Це ж Спілка українських, — наголосив він на останньому слові, — письменників? Чи яких?

— Але ж єврейську секцію відкрили! Чому не відкрити російську? — заперечила Єлизавета Петрівна.

— Бо євреї на Україні живуть споконвіків!

— А росіяни? — Єлизавета Петрівна напружилася.

— А росіяни лише з того часу, як почався капіталізм. Українці — чисто селянська нація!

— О-о-о! Так ти Грушевського начитався? Про безкласовість українського народу! — з награною ноткою загрози в голосі запитала його дружина.

— Якщо Максимові Тадейовичу можна, то мені теж!

— Так Максим Тадейович за це й отримав! І за свою передмову до першого тому своїх вибраних творів… І за підтримку «Нарису української літератури»…

— Я теж отримав.

— Але ж не за Грушевського… А за солом’яні хати…

— Тихо! — перебила сімейну перепалку Єлизавета Петрівна. — Хочу тобі, Пашо, відповісти на твоє запитання… щодо «росіянки» і щодо того, чому я перейшла на українську мову… Я тобі чесно признаюся: я не знаю. Я цього не знаю, так само як і того, чому мій батько — росіянин, пролетар до мозку кісток — на свята вдягав вишиванку. Може, тому, що у нього не було іншого святкового вбрання? Чи все-таки не тому? На жаль, це питання так і залишиться для мене загадкою. Так само я не знаю, коли ж відбулася моя «українізація». У школі? Ми ж з Нелькою ходили до української школи. Але ні, тоді я була не така…

— Не така, — підтвердила Неля Мусіївна.

— Можливо, це сталося, коли я потрапила в робітничий літературний гурток і ми там слухали українських письменників, які до нас приходили, можливо, я тоді була зачарована українською мовою, поезією? Може. Але не впевнена.

Вона знову замислилась, а через деякий час продовжила:

— Я — комуністка, як то кажуть, «по зову серця»… Мені близька за духом Ванда, з її чоловічим характером, мужнім підходом до справи, разом із тим я не поділяю її поглядів на українську мову. Я не розумію, навіщо їй треба було писати Сталінові гнівного листа, що у визволеному Львові за один 1939 рік відкрилося 70 нових українських шкіл. Адже до тридцять дев’ятого там було 90 польських, 14 єврейських i лише 3 українські школи. Я цього не розумію. Так само я не розумію: що ж зі мною сталося? От не знаю. А ти, Нелько? Ти ж на Євбазі виросла…

— Це я її українізував! — гордо сказав Сіробаба.

— Нелю Мусіївно, — озвалася Клавка. — А якою мовою ви говорите до своїх дітей?

Неля зам’ялася.

— Якщо чесно, то вдома — російською. До Павла Миновича — українською, а до дітей — російською. Але при людях… ні, не при людях, я неправильно висловилась… — і вона виправилася: — У своєму колі при людях я розмовляю з дітьми українською.

— От чому? — наполягала Клавка.

— Бо бути в нашому колі, в колі українських письменників, і говорити російською — це якось некомільфо… — невпевнено сказала вона.

— Ось воно! — вигукнула, радісно схопившись за думку подруги, як за рятівну соломинку, Єлизавета Петрівна. — Молодець, Нелько! Це те, що треба! Щоб бути часткою цієї спільноти — київської, ролітівської письменницької спільноти, — тобі пасує бути україномовним… І це якесь усвідомлення неможливості опиратися шарму цього середовища… Цієї літературної атмосфери, що її створили Рильський, Сосюра, Малишко, Тичина, Яновський, той же Сенченко, з усіма його «за і проти», той же Сіробаба з його витребеньками…

— Ще й Сіробабу сюди приплела! — вдавано ображено сказав Павло Минович і при цьому задоволено зашарівся від того, що опинився у списку класиків…

Усі в машині розсміялися.

— Ну, все! Стоп! Накладаю табу на ідеологічні розмови! — скомандувала Єлизавета Петрівна.

— О-о-о! — зіронізував Павло Минович. — Що за слова! «Табу»! Хочеш так само потрапити під критику «за низькопоклонство перед Заходом», як і Старинкевич? Тоді і ти зможеш прославитися.

Здається, Єлизавета Петрівна мала б вибухнути, але згадала, що ще пару днів тому в такому самому ключі піджартовувала над Сіробабою.

— А-а-а! Зло взяло! — єхидно промовив той. — Як стукне, так і грюкне!

Єлизавета Петрівна все-таки не витримала, зірвалася. Тема «незнаменитості» була для неї болючою. Вона завжди пояснювала свою «непопулярність» серед широкого кола читачів тим, що пише на «непопулярні» теми. Тобто її твори, з ідеологічної точки зору, були дуже правильні, навіть партійні, якщо можна так висловитися щодо дитячої літератури, вони й справді виховували майбутнього будівника комунізму. Їх видавали великими тиражами, а от популярними вони не були. Як і ім’я їх авторки — Єлизавети Петрівни Прохорової.

Єлизавета Петрівна спохмурніла, і Клавка знала, що це означає. Зараз почне агітувати за свою улюблену Гермінію цюр Мюлен[35]. Почне в сотий раз розповідати, як, будучи в Австрії молодим старшим сержантом, натрапила на її книги і як вони вплинули на її світогляд. Але ні, на цей раз вона закрутила розмову інакше:

— Так, я не знаменита. Так, я з пролетаріату. Так, я народилась у занюханій робітничій слобідці, а не «в садку вишневому коло хати», де «хрущі над вишнями гудуть». Так, я виросла в чорних робітничих бараках. Але ці люди, які досі живуть у мазанках, розкиданих по київських ярах Куренівки, Шулявки, Сирця, теж заслуговують на свою літературу. І вони не винні, що їм усі ваші сільські сюсі-пусі незрозумілі!..

Вона зробила паузу, і Павлу Миновичу вистачило тактовності не перебивати її. Він знав, що зараз краще цього не робити.

Єлизавета почала декламувати:

Ми без’язикі, безіменні, ми

Німа вода, холодного свічада

Слизький туман,

Ми привидів громада,

Що непомітно ходить між людьми…

— Це про нас, — закінчила вона.

— Це хто? — здивувалася Неля Мусіївна, почувши новий вірш у репертуарі подруги.

— Рильський.

— Рильський? — здивувались усі.

Замість відповіді, Єлизавета продовжила:

— І, врешті-решт, я теж маю право писати свої «Казки для дітей робітників», подібно до того, як робила це Гермінія цюр Мюлен.

— Почалося! — закотив очі під лоба Павло Минович.

— Лізко, ну чесно, ну годі! — і собі підтримала чоловіка Неля.

— «Больше я вам, буржуинам, ничего не скажу, а самим вам, проклятым, и ввек не догадаться», — у відповідь Прохорова процитувала чи то серйозно, чи то жартома Аркадія Гайдара[36].

— О, і я знаю віршик про буржуїнів! — озвався Костик.

— Та ти що? — зобразила здивування Єлизавета Петрівна. — Вперед, читай!

Той хвацько почав: