Олександр Петрович Довженко - Українська мала проза XX століття

мої заціпли.

— Щот-ти!.. Роки наші…

— Йо…

— Вмучилися, бідаки…

— Що хочете, по чагарях та заметах.

— Та й до села кілький світ!

— Нате кожух, вержте на Николу, бо щось ним телепає.

— Аби ще не заслаб, моє біднятко. Ляжу коло нього, хоч трохи зігрію.

— Та й я тої…

— А про хлопців нічого…

— Де б то вони розпитали!.. Але тихо, збудимо…

— Ає, най посплять.

— Но, ціхо…

— Вже…

***

— Дмитрику, а котра вже година?

— За квандрас дванадцята.

— Уполудне чи д’опівночі?

— О! Чи не казав я вам, баби, спім лиш по режиму. Тепер загубилися в часі, то що вночі мемо робити?

— Таке наше, Анно. Пусте жалій, а воно ще виговорює… То вже ніч, питаю?

— Ніч-ніч, Доцю. Дай мені різак, най дві зарубки зроблю. Бо оця коротка вже буде шеста, треба ще одну довгу, на завтра.

— Ліпше довгу, Дми, зроби завтра поопівночі, бо заплутаємось.

— Я си, Нико, не заплутаю. А зроблю тепер, бо неділеньку треба не до опівночі, а до зір шанувати…

— …

— Яка там вже, Дмитрику?

— Двадцять і третя днина падолиста.

— Боже!

— Нічого, Анно, не журіться, ще шість довгих зарубок — і будемо колядувати.

— Як доти нам не заколядують…

— Анно!

— Та я що…

— А ото!.. приприся!

— Йо… напудив.

— Лишіть, Нико, що ви, бігме, як дітва обоє?!

— Та бо най не каркає!

— Будьте, Николко й Анночко, ціхо, бо прийдуть жовніри з великими гавами та й вас ухоплять.

— Вам ще, Євдо, до жартів…

***

— Гов, сусіди!

— Гов! Як спали, Дмитрику?!

— Добре, як ви?! З неділенькою вас!

— Дякувать і вас також!

— Чуєте, що мені снилося…

— Мой, ти знову?

— Не заважай стара, я направду. Снилося мені, чуєте, що ніби звіявся нараз вітер, десь таки отут звіявся, і відхилив фіранку, а за вікном біло-біло…

— Це на слабість.

— У тебе, Анно, все на слабість. Ліпше слухай!

— Та й десь таке тото світло біле й глибоке, що аж дрижить, таке глибоке… І якась така тривога, така, чуєте… Євдошко, Доцьку, ти чого?

— Дмитрику-у-у!..

— Ади! Таже ти ще не дослухала…

— Дайте їй, Дми, поплакати. Це таке, що як насяде, само не попустить.

— Про мене… Світло світити?

***

— …собі говори, а я одно знаю — добре, як ще зиму перебудуть, а навесні їх тут і сліду…

— Жди, псе, доки кобила здохне!

— Раз тобі кажу, Лондон ще пройшлого року…

— Здалися ми, Нико, Європі. Нагадай собі, як було по Першій світовій…

— Тепер не той ряд…

— Той самісінький! Що було по першій, буде й по другій. Уже є!

— Агій на вас, політики! Найдіть щось друге до бесіди, бо від ваших криків голова розскакується.

— Отак, Нико, і тут тема свободи. Біда їх бери, давай карти.

— А-а… Я вже ними згидив.

— Добре маєте, Николко. Ти би краще, старий, як з тими картами, слова Божого почитав у неділю…

***

— А след-то, судя по всему, вчерашний?

— Да, если на чистое выйдет, наверняка замело, знатный был дуйник…

— На то и рассчитывали. Обычно след в след идут, а тут, вишь, беспечно…

— Разговорчики!

***

— «…бо з півночі зло приведу і велике нещастя. Лев виходить із своєї гущавини, і той, хто нищить народи, вирушає із місця свого, щоб той край обернути на руїну, і спустошені будуть міста твої…»

— Дми, там наверху… Як би що хрупнуло.

— Тобі поздавалося, старенька. «Отож, опережіться веретами, плачте і голосіть…»

***

— А может, все же, товарищ, капитан?..

— К чертям собачьим, лейтенант! Прошлый раз я двух бойцов положил, да трое раненых, а они под конец перестрелялись, бляди, в своем бункере… Приготовить гранаты! Сидоров, придержи собаку!..

***

— Дмитрику, чого ти вмовк?.. Дми, я си бою, що ти наслухаєш?!

— Вітер з голих верхів. Не бійся, Доцьку, дай мені руку…

1993 р.

Юрій Андрухович

народився 13 березня 1960

Пригадується, як десь наприкінці вісімдесятих у Спілці письменників проходило обговорення армійських оповідань Юрія Андруховича. Ми з Юрком тоді вже були знайомі, навіть «Бу-Ба-Бу» на той час заснували, проте знав я його передусім, як поета. Тож послухати прийшов з інтересом, заінтригований.

Пам’ятаю залу, в якій зібралось чоловік зо тридцять. Вів засідання, здається, Валерій Шевчук. І коли дійшло до читання, Юрко вибрав текст «Як ми вбили Пятраса». Оповідання про нещасний випадок, про нещасну людську долю, про приреченість і випадковість.

Потім було обговорення, напучування, побажання etc. Та з висоти сьогоднішньої бачиться інше — Юрій Андрухович саме тоді шукав свого шляху. Тож його армійські оповідання являють собою один з можливих варіантів подальшого розвитку. Попереду були й «Рекреації», і «Московіада» з «Перверзією», і «Самійло Немирич, прекрасний розбишака», і «Дванадцять обручів», і «Таємниця». (Зумисне вибираю художні тексти, оминаючи есеїстику з документалістикою.) І бачу, що всі перелічені твори — магічні, містичні. А «мала військова проза» в цьому світлі бачиться чи не найбільш реалістичною з усього доробку Андруховича.

Тому й важко сьогодні уявити собі, наприклад, великий твір — роман чи повість — створену цим автором на тему армії, і в стилі «армійських оповідань». Ці твори мають лишитися взірцем пошуку, становлення чудового прозаїка. Якщо ж вдаватися до екстремних порівнянь, то це схоже на череп пітекантропа чи неандертальця, що його тримає в руках археолог: ось бач, як він схожий був на людину, але ж не вижив, бідака.

Ну а оскільки читач — не археолог, то він, споглядаючи черепа, швидше розродиться Гамлетовим визначенням «Бідний Йорик!», чи то, даруйте, «Бідний Пятрас!»

Бери його до рук, читачу, не бійся. Вдивляйся сміливо в порожні очниці! Це саме те, чого бракує для повноти розуміння творчості Андруховича. Загублена ланка, втрачена деталь повертається на своє місце.

© Олександр Ірванець, письменник, перекладач (Ірпінь)

Як ми вбили Пятраса

Пятрас Камінскіс помер за два дні до Нового року. Три з половиною доби він пролежав у районній лікарні, так і не прийшовши жодного разу до пам’яті.

Саша Мельник, останній, хто бачив Пятраса живим, розповідає, що за дві хвилини до нещастя той насвистував собі щось веселе. Вони вдвох вилізли на дах караулки, аби поправити телевізійну антену, бо з Одеси саме показували «Біле сонце пустелі» — улюблений фільм наших космонавтів.

Дивитися телевізор у караульному приміщенні забороняється. Та що там дивитися — його взагалі не повинно там бути! Але в нашій частині на це ніхто не зважав — до пори. Після смерті Пятраса бійці самі принесли телевізор у штаб разом зі злощасною антеною. Тепер наш командир