Олександр Петрович Довженко - Українська мала проза XX століття
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Минається і світ, і його пожадливість, а хто Божу волю виконує, той повік пробуває.
Олекси. Таки тепла і рівна буде весна — рушилися жаби ще до Теплого Олекси. Добрий знак, можна вже город веснувати.
Боївкарі цілу ніч вартували хату, баба щось шепотіла і хлипала, а він лиш цілував і голубив мовчки стару, доки зазоріло.
«Пане, — кажу тоді, — Заведія…» — «Не пане, — відрубав, — друже!» — «Пане-друже», — кажу. Сміється. — «Чи довго ще?..» Бо приходив, оповідаю, старий Юричко та й казав мені, що якби міг просити когось, то лиш за одно: аби синове тіло подали йому. Не знаю, каже, сексот він чи хто, але то мій син. Отак сказав і пішов із шапкою в руках. І Петринючка приходила й бідочилася, що син її не винен, і коби знати, чи може зі сховку вийти на суд справедливий.
Подивився протяжно так: «Це недобре. Я скоро пришлю хлопців… А ти уважай, чуєш?!»
Вербна неділя. Чого ж не йдуть?! Юричко знову приходив, а Василиха прецінь же могла десь ближче муки позичити!..
Живна середа. Баба й заховатися не вспіла. Ліпила Михайликові коники з сиру, та так і залишився в затиснутому кулаці один недоліплений. Замість свічки, упокій, Боже, її душу.
Відвели її два солдати за потічок і — вертаються. «Попитка, — кажуть, — к бєгству».
Хотів я молитву прочитати, але Городов штурхнув: «Закапивай! Ти у мєня єщо помолішся…» Так і загріб її з тим коником.
О Господи, згадай же, що я ходив перед обличчям Твоїм правдою та цілим серцем і робив я добре в очах Твоїх.
Благовіщення. Вночі одні, а вдень інші. Ці — «продав!», а ті — «банду прячешь?»
Поквапся спасти мене, Боже, Господи, поспішися ж на поміч мені!
Коли дуже йойкатись, то б’ють легше.
Велика п'ятниця. Діточки мої, — це пишу я до вас, щоб ви не грішили! А коли хто згрішить, то маємо Заступника перед Отцем, Ісуса…
28 травня. Дєдику, я цей календар потихоньки сховав та й тепер ховаю, аж доки ви прийдете. Ви прийдете? Бо я в мами питаю, а вона лиш уводно плаче, а сьогодні сварила нас із Михайликом, що ми носили свічечку на зарінок, де баба загребена. А Настуню приймали в піонери, то вона сказала, що баба була бандитка, а ви слуга опіуму і ще всякі слова. Я мамі розказав, а мама знову плакала і сказала, що добре зробила, і я тепер нічого не розумію. Вертайтеся, дєдику, скоріше. Дмитрик.
1991 р.
«У неділю рано»
— Нико й Анно, ви ще? спите?
— Де там… Наше, Дми, вже давно відіспалося.
— Бо мені щось таке приснилося… Ніби ми всі четверо ще молоді, десь навіть до вінчання… Та й ніби отак, як тепер, обі пари вкупі. І таке, скажу вам, межи нами сталося!.. Я би розказав, але боюся, що Євдоха вже прошумалася…
— Я чую-чую, старий безстиднику!
— О, видите…
— Не бійтеся, Євдо! То лиш язик у нього тепер масний, а сни давно вже скоромні.
— Не суди, Нико, по собі. Ранками я ще буваю теплий!
— З вас би котрий, що пусте молоти, ліпше встав та запалив лямпу. Вже десь надворі біла днина.
— Зараз, сарака, за…а, хороба на тебе, йка, пітьма!.. О! — Готово! З днинкою Божою вас!
— Дякувать! І вас, Дмитрику!.. А ти, Нико, піди підойми трохи ляду, пусти повітря свіжого, бо від цього сопуху в голові дзвонить…
— Та й визирни, братчику, як там… Отче наш, іже єси на небесі…
— Госпідку, прийми щиру молитву за Йванка та й Федька, оборони моїх діточок від злої напасті, від кулі, облави та неволі…
— Богородице Діво, радуйся…
— Матінко Божа, заступнице, укрий слідочки нашого Василька від недоброго ока…
— …і сина, і Святого Духа — Амінь!
— Мете — світу не видко.
— Вітер? Із снігом?
— Но… Ще тут у чагарях трохи гасне, а по верхах аж свище.
— Гм… Добре мете… Як думаєш?
— Думаю, сьогодні можна.
— Нико, я не позволю!
— Дайте собі, Анно, спокій! Таж ми не бахури малі.
— Правда, Анночко, най сходять. Може, в світі які переміни, а ми тут сидимо, як миші…
— Одно слово, лагодьте бігом їсти, та й доки того сніговія, ми з Николою раз-два обернемось.
— Може би-сте, Дми, забігли до нашої Параски та вовни прихопили? Вона мені винна. Бо цю вже допрядаємо.
— Ти, жінка, вдуріла?! За тою хатою десь око та й око. Якщо Параска з Лесем ще не в Сибіру…
***
— …а як був у четвертій клясі і возили їх, — пам’ятаєте, вліті? — кращих учеників до Варшави…
— Де не пам’ятаю! Наш Іванко також тоді їздив.
— Но. То, чуєте, заощадив із тих грошенят (Господи, що то — на льоди то на цукорки мав пару злотих!) і купив мені таку довгу вузеньку фусточку…
— Ану, тихо!.. Ні, поздавалося.
— Щось довго їх нема. Господи, збав і помилуй!
— Не бійтеся, Анно! Така фурделиця йде, що ані стріти кого, ні сліду зробити.
— Божечку, ми хоч собі тут сидимо, а як нашим хлопчикам…
— Що вдієш, так чоловікам від віка судилося. Ще хоч добре — діди наші при нас… Але й правда, щось довго нема їх…
— Хоч Никола мене сварить, але я таки в тім переконанню, що то наука їх збавила. Оті січі, та просвіти, та читальні…
— Бійтеся Бога, Анно, таж не запирати було їм світу!
— Світу!!! Тільки тепер того й світу, що дебрями темними зі смертю в хованки бавляться, а ми тут у дирі гибіємо за то, що їх породили.
— На все Господня воля. Я не нарікаю…
— Агій, дурна бабо!
— ???
— Та то я про себе. Все скільки тут сидимо, а я все до вікна наслухаю.
— Це Дмитро навмисне придумав, як робили з Николою криївку. Ти, кажу йому, не лінувався на дармову роботу? — Най, каже, хоч трохи буде здаватися що в хаті сидимо, а не в ямі. Навіть фіранку сам повісив, аби глину не видко.
— А чуй, тепер таки йдуть!..
***
— …та й у Федевої хата згоріла.
— Йой! Таки геть?
— Дошпенту. Лиш головеньки під снігом тліють.
— Недавно… А Грацунякова?
— Ціла. В ній совіти квартирують. Зато Половичукову сільрада якомусь подолякові продала, вже розібрали…
— …
— …
— …
— …
— Що думаєш, старий? Доки ціла стоїть…
— Голова дорожча. Ти як, Нико?
— Рихтик!
— Но…
— Але ноги, холєра би го…
— То й
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Українська мала проза XX століття», після закриття браузера.
