Тоні Джадт - Після війни. Історія Європи від 1945 року

професорів Дерріду чи Еко для консультацій. Уся ідея звелася нанівець. Через сто років після справи Дрейфуса, через п’ятдесят років після культу Жана-Поля Сартра провідні європейські інтелектуали кинули клич — і ніхто не прийшов.

* * *

Через шістдесят років після завершення Другої світової війни Атлантичний альянс між Європою та Сполученими Штатами перебував у сум’ятті. Почасти це був передбачуваний наслідок кінця «холодної війни»: попри те, що мало хто хотів дезінтеграції чи забуття НАТО, в цій організації в тому вигляді, який вона мала на той час, було мало сенсу, а її майбутні цілі лишалися незрозумілими. Альянс іще більше постраждав під час Югославських воєн, коли американські генерали обурювалися необхідністю ухвалювати рішення спільно з європейськими партнерами, які не хотіли брати на себе ініціативу й мало чим могли практично допомогти на полі бою.

Але понад усе НАТО опинилося під безпрецедентним тиском через реакцію Вашингтона на атаки 11 вересня 2001 року. Безкомпромісна й нетактовна однобічна позиція президента Буша («з нами чи проти нас»), із презирством відкинута пропозиція допомоги від натівських союзників та розв’язання Штатами війни в Іраку, незважаючи на потужний міжнародний спротив і відсутність мандата ООН, зробили так, що Америку — не меншою мірою, аніж «тероризм», проти якого вона оголосила війну на невизначений час — відтепер стали вважати основною загрозою миру та безпеці у світі.

Поділ на «Стару» і «Нову Європу», який, за словами міністра оборони США Дональда Рамсфелда, проявився навесні 2003 року, щоб вбити клин між європейськими союзниками Вашингтона, мало що пояснював щодо внутрішньоєвропейських розбіжностей та сильно суперечив реальності. Америка могла розраховувати на непохитну народну повагу й підтримку лише в Польщі. В інших частинах Європи, як нової, так і старої, американську політику щодо Іраку та інші дії не схвалювали[629]. Але той факт, що поважний американський посадовець прагнув розділити європейців таким чином, лише через кілька років після того, як вони з такими труднощами почали збирати себе докупи, багатьох підводив до висновку, що тепер найсерйознішою проблемою Європи були власне Сполучені Штати.

НАТО з’явилось як компенсація неспроможності Західної Європи захистити себе без американської допомоги. Те, що, намагаючись створити власну ефективну військову силу, європейські уряди весь час зазнавали поразки, давало цій організації сенс існування. Починаючи з Маастрихтського договору 1993 року, Європейський Союз принаймні визнав потребу Спільної зовнішньої та безпекової політики, хоча якою вона була і як її можна було визначити і впровадити, залишалося незрозумілим. Однак десять років по тому ЄС наблизився до того, щоб створити Сили швидкого реагування в складі 60 тисяч осіб для миротворчих завдань та інтервенції. Крім того, за наполяганням Франції й очевидно дратуючи Вашингтон, європейські уряди наближалися до угоди щодо автономної оборонної структури, яку можна було б вирядити поза межі Європи й незалежно від НАТО.

Але атлантичний розрив полягав не лише в суперечці щодо армій. Він навіть не стосувався грошей, хоча Європейський Союз тепер був достатньо великий, щоб дієво тиснути на Конгрес США й окремих американських виробників, аби вони відповідали його нормам та вимогам або ж ризикували бути витісненими з його ринків; багато американських конгресменів і бізнесменів не очікували такого повороту подій. Європа не тільки більше не перебувала в тіні Америки; навпаки, у своїх відносинах вони помінялися місцями. Прямі європейські інвестиції в США у 2000 році сягнули 900 мільярдів доларів (проти менш ніж 650 мільярдів американських прямих інвестицій у Європу); майже 70% усіх закордонних інвестицій у США були з Європи; а європейські багатонаціональні компанії тепер володіли великою кількістю знакових американських продуктів, зокрема Brooks Brothers, Random House, маркою сигарет Kent, Pennzoil, Bird’s Eye та бейсбольною командою Los Angeles Dodgers.

Незважаючи на суворість європейської конкуренції, вона все одно означала певну близькість. Що справді поглиблювало розрив між двома континентами, то це дедалі більша розбіжність щодо «цінностей». Як стверджували оглядачі Le Monde, «трансатлантична спільнота цінностей руйнується». З європейської перспективи, Америка, яка впродовж «холодної війни» стала на перший погляд знайомою, почала здаватися дуже чужою. Щира релігійність дедалі більшої кількості американців, яку втілював їхній останній, «перероджений» президент[630], була незрозумілою більшості християн-європейців (чого, певно, не можна було сказати про їхніх більш набожних сусідів-мусульман). Через захоплення американців особистою зброєю, зокрема повністю укомплектованими напівавтоматичними гвинтівками, життя в США здавалося небезпечним й анархічним, водночас більшості європейських спостерігачів часте та непримиренне застосування смертної кари, схоже, виводило Америку за межі сучасної цивілізації[631].

Сюди ж додавалося зростання зневаги Вашингтона до міжнародних угод, власна думка з будь-якого питання від глобального потепління до міжнародного права і найперше — упереджена позиція щодо ізраїльсько-палестинської кризи. У жодному з цих випадків обрання президента Джорджа Буша у 2000 році не призвело до кардинальної зміни політичного курсу — атлантичний розрив почав проявлятися задовго до цього моменту. Але жорсткіший тон нової адміністрації для багатьох європейських експертів підтвердив те, що вони вже й так підозрювали: це були не просто відмінні позиції стосовно окремих політичних питань. Це були докази фундаментальної культурної ворожнечі, і їх раз у раз більшало.

Те, що Америка культурно відрізнялася — чи то поступалася Європі, чи то загрожувала їй, — не було новою ідеєю. У 1983 році міністр культури Франції Жак Ланґ застерігав, що популярний серіал «Даллас» становить серйозну загрозу для французів та європейської ідентичності. Дев’ять років по тому, коли у французьких кінотеатрах розпочався показ «Парку Юрського періоду», його слова дослівно повторив один із його наступників-консерваторів. Коли в 1992 році відкрився європейський Діснейленд, радикальна директорка паризького театру Аріан Мнушкін пішла ще далі, наголошуючи, що парк розваг виявиться «культурним Чорнобилем». Але це були дрібні знайомі прояви інтелектуальної зарозумілості й почуття культурної невпевненості в поєднанні — і у Франції, і в інших країнах — із чималою шовіністичною ностальгією. На п’ятдесяту річницю висадки союзників у Нормандії Джанфранко Фіні, лідер колишньої фашистської італійської партії Національний альянс, сказав в інтерв’ю італійській щоденній газеті La Stampa таке: «Сподіваюся, мене не звинуватять у захисті фашизму, якщо я запитаю, чи не втратила Європа через висадку американців частину своєї культурної ідентичності».

Що в цій ситуації на початку ХХІ століття було нове, то це те, що такі настрої стали повсюдними та перейшли з інтелектуального чи політичного маргінесу безпосередньо в центр європейського життя. Глибина та поширення антиамериканізму в сучасній Європі були значно сильніші за ті настрої, що вирували під час В’єтнамської війни або навіть у розпал рухів за мир на початку 1980-х. Хоча населення більшості країн переважно все ще вірило, що атлантичні відносини