Тоні Джадт - Після війни. Історія Європи від 1945 року

Європи кардинально змінилася. Традиційний розподіл на «ліву» та «праву» політику зберігся, але в чому саме полягала різниця, було незрозуміло.

Від цих змін постраждали політичні партії старого зразка: як ми пам’ятаємо, вони втрачали членів, а на вибори приходило дедалі менше людей. Іншим постраждалим був майже так само шанований європейський інститут — публічний інтелектуал. Кінець попереднього століття означився розквітом політично залучених інтелектуалів — у Відні, Берліні, Будапешті, але передусім у Парижі: людей на кшталт Теодора Герцля, Карла Клауса чи Леона Блюма. Століття по тому на європейській сцені їхні потенційні наступники були якщо не повністю відсутні, то дедалі більше відсунені на маргінес.

Для занепаду європейських інтелектуалів існували різні причини (це явище завжди було нетиповим для Британії, а його поодинокі прояви зазвичай ставали наслідками еміграції, як у випадку Артура Кестлера чи Ісаї Берліна). У Центральній та Східній Європі питання, якими колись переймалася політична еліта — марксизм, тоталітаризм, права людини чи перехідна економіка, — у молодших поколінь тепер викликали нудьгу та байдужість. Немолоді моральні авторитети на кшталт Гавела чи колишні політичні герої, як-от Міхнік, неминуче асоціювалися з минулим, яке мало кого цікавило. Те, що Чеслав Мілош колись назвав «роздратуванням східноєвропейських інтелектуалів» щодо американської параної навколо суто матеріальних речей, дедалі більше поширювалося на їхніх власних співгромадян.

У Західній Європі інтелектуали не до кінця втратили свою повчальну роль — читачів якісної німецької чи французької преси час від часу піддавали палким політичним проповідям від Ґюнтера Ґрасса чи Режіса Дебре, — але вони втратили мету цих повчань. Публічні моралісти могли ганити чимало гріхів, але не було загальної цілі чи ідеалу, в ім’я якого вони могли об’єднати своїх послідовників. Фашизм, комунізм та війна були викреслені з континенту разом із цензурою та смертною карою. Аборти й контрацепція стали доступні майже всюди, гомосексуальність відкрито дозволяли та практикували. Грабунок необмеженого капіталістичного ринку, глобального чи локального, і далі викликав критику інтелектуалів з усіх країн; але за відсутності переконливої антикапіталістичної контрпропозиції ця дискусія більше пасувала аналітичним центрам, аніж філософам.

Єдиною цариною, де європейські інтелектуали ще могли поєднати моральну щирість із універсальними політичними рекомендаціями, була зовнішня політика, вільна від складних внутрішньополітичних компромісів і в якій питання правди і кривди, життя і смерті все ще були дуже актуальні. Упродовж воєн у Югославії інтелектуали із Західної та Східної Європи зайняли активну позицію. Дехто, як Ален Фінкелькрот у Парижі, тілом та душею вболівав за хорватів. Інші, зокрема у Франції та Австрії, засудили західне втручання як очолений Америкою напад на сербську автономію, що ґрунтувався на (як вони стверджували) перебільшених чи навіть вигаданих переказах про злочини, яких насправді ніколи не було. Більшість обстоювали необхідність втручання в Боснію чи Косово на загальних підставах, спираючись на правові обґрунтування, які вперше були сформульовані за двадцять років до того, та підкреслюючи геноцидний характер дій сербських сил.

Та навіть Югославія, попри всю нагальність цієї теми, не могла повернути інтелектуалів у центр суспільного життя. Бернара-Анрі Леві в Парижі могли запросити до Єлисейського палацу для консультацій з президентом; так само Тоні Блер періодично влаштовував виїзні зустрічі з привілейованими британськими журналістами й іншими придворними акулами пера. Але ці ретельно продумані заходи зі створення політичного іміджу не мали впливу на політику: ані Франція, ані Британія, ані будь-який їхній союзник жодним чином не міняли своїх розрахунків унаслідок інтелектуального тиску. І, як стало очевидно в ході атлантичного розколу 2003 року, зіграти роль, яка колись була ключовою в мобілізації громадської думки, публічні інтелектуали теж не могли.

Європейська громадськість (на відміну від деяких європейських державних діячів) в абсолютній більшості була проти і американського вторгнення в Ірак того року, і більш загальних тенденцій американської зовнішньої політики за часів президентства Джорджа Буша. Та незважаючи на те, що багато європейських інтелектуалів поділяли й висловлювали тривогу та гнів, у які вилився цей спротив, вони не змогли ані артикулювати його, ані організувати. Деякі французькі письменники — знову ж таки Леві чи Паскаль Брюкнер — відмовилися засудити Вашингтон, частково через страх здатися бездумними антиамериканістами, а частково тому, що підтримували його позицію проти «радикального ісламу». На них практично ніхто не звернув уваги.

Впливові колись постаті на кшталт Міхніка та Ґлюксманна закликали читачів підтримати політику Вашингтона щодо Іраку і, спираючись на свої попередні ідеї стосовно комунізму, стверджували, що політика «ліберального інтервенціонізму» на захист прав людини по всьому світу була обґрунтованою на загальних засадах і що Америка і тоді, і раніше стояла в авангарді боротьби проти політичного зла й морального релятивізму. Переконавши таким чином самих себе, що американський президент провадив свою зовнішню політику заради їхніх цілей, вони були щиро здивовані, що пізніше опинилися на самоті, а їхня традиційна аудиторія на них не зважає.

Але Міхнік чи Ґлюксманн були незатребувані не через особливість їхньої позиції. Та сама доля чекала на інтелектуалів, які відстоювали протилежну думку. 31 травня 2003 року двоє найвідоміших європейських письменників, філософів й інтелектуалів Юрґен Габермас і Жак Дерріда видали у Frankfurter Allgemeine Zeitung статтю під назвою «Unsere Erneuerung. Nach dem Krieg: Die Wiedergeburt Europas» («Наше відновлення. Після війни: відродження Європи»), у якій стверджували, що нова небезпечна політика Америки була сигналом тривоги для Європи — нагодою для європейців переосмислити їхню спільну ідентичність, спертися на спільні цінності Просвітництва й виробити чітку європейську позицію у світовій політиці.

Вихід їхньої статті навмисне був запланований тоді, коли по всій Західній Європі з’явилися подібні есеї не менш відомих публічних осіб: Умберто Еко — у La Repubblica; його італійського колеги, філософа Джанні Ваттімо — у La Stampa; президента Німецької академії мистецтв, швейцарця Адольфа Мушґа — у Neue Zürcher Zeitung; іспанського філософа Фернандо Саватера — у El País; та самотнього американця, філософа Річарда Рорті — у Süddeutsche Zeitung. Практично в будь-який період попереднього століття ініціатива такого масштабу, у таких провідних газетах і за відповідного авторитету її учасників стала б величезною суспільною подією — маніфестом і закликом до бою, який би прокотився політичною та культурною спільнотою.

Але ініціатива Дерріди й Габермаса, попри те, що вона висловлювала настрої, які поділяла більшість європейців, минула практично непоміченою. Вона не стала новиною в пресі, її текст не цитували прихильники. Ніхто не благав авторів узяти до рук перо й очолити шлях уперед. Уряди низки європейських держав, зокрема Франції, Німеччини, Бельгії та пізніше Іспанії, без сумніву, у загальних рисах були солідарні з поглядами, викладеними в цих есеях; але нікому з них не спало на думку запросити