Астольф де Кюстін - Правда про Росію, Астольф де Кюстін

обвинувачувати імператора за нещастя імперії та хиби уряду. Сила однієї людини не дорівнює накиненим завданням суверена, який відразу хотів би стати людяним над нелюдяним народом.

Треба опинитись у Росії, треба бачити зблизька, що тут твориться, щоб зрозуміти все, чого не може вдіяти всемогутня особа, зокрема, коли вона хоче творити добро.

Прикрі наслідки діяльносте Петра І були ще погіршені за довгого царювання жінки, що керувала своїм народом лише для своєї забави та на здивування Європи... Європи, завжди Європи!.. Ніколи не Росії!..

Петро І та Катерина її дали світові велику та корисну науку, за яку заплатила Росія. Вони навчили нас, що деспотизм є найгірший тоді, коли він вдає, що робить добро, бо тоді він виправдовує свої найдикіші вчинки добрими намірами, а зло, яке мало бути б ліками, не має меж. Одвертай злочин тріумфує коротку добу; але фальшиві чесноти заводять завжди на манівці дух народу, засліпленого блискучими принадами злочину, величністю певних злочинств, які виправдовувалися обставинами. Утверджується віра, що є дві злочинносте, дві моралі, та, що кінечність, «вища справа», як колись казали, виправдовує злодіїв високого рангу, щоб тільки вони вміли погодити свої вчинки з пристрастями країни.

Тиранія, одверто так названа, мало мене, лякала б, якби гноблення не виступало в масці любови до порядку. Сила деспотизму є лише в масці деспота. Коли суверен примушений більше, не брехати, то народ є вільний; я не знаю в цьому світі більшого лиха поза брехнею. Якщо ви боїтеся тільки гвалтовної та одвертої сваволі, то йдіть до Росії; там навчитеся боятися найбільше лицемірної тиранії.

Не можу заперечити того, що зі своєї подорожі приношу думки, яких раніше я не знав. Я нізащо не проміняв би неприємностей, яких я зазнав у цій подорожі. Якщо друкую повідомлення, то докладне, бо ця подорож змінила мої погляди в багатьох відношеннях. Про це знатимуть усі, хто їх читатиме; але моє розчарування лишилось би незнаним. Тому я мушу і це оголосити.

Потім Кюстін запитує:

«Чи це моя помилка, що, їдучи з наміром одержати від самодержного уряду нові аргументи проти деспотизму наших сторін, проти безладдя охрищеного іменем свободи, я був вражений злочинами самодержавства, тобто тиранії, прозваної добрим порядком? Російський деспотизм є фальшивим ладом, а наш республіканізм є фальшивою свободою. Я воюю проти брехні всюди, де її помічаю, але є більше, ніж один рід брехні. Я забув про брехні самодержавної влади; сьогодні я докладно розповідаю про них, бо, описуючи мою подорож, я завжди щиро розповідаю про те, що бачив.»

«Я ненавиджу підтексти. Я бачив, що в Росії порядок є підтекстом для гноблення, як у Франції свобода для зависти»...

«У Росії, яка б не була зовнішність речей, під сподом усього криється насильство й сваволя. Тиранія діє тут тихою силою терору — це, на сьогодні, одинокий рід щастя, яке цей уряд приносить своїм народа м.»

Це є один із багатьох випадків, коли написані понад сто років тому думки де Кюстіна зберігають свою гостру актуальність до наших часів, скільки б солідарно не верещали євразійські крикливці в численних товариствах боротьби проти «наклепів» на «історичну» та сучасну Росію.

А ось ще одне вражаюче, блискуче визначення московської душі: «Це не від нині переймає москалів страх бути осміяними з боку чужинців. Цей чудернацький народ сполучає крайнє самозадоволення з надмірною зневірою в себе; назовні — задоволення, а в глибині — стурбоване приниження — от що я бачив у більшосте москалів. їхня суєтливість, що ніколи не втомлюється, завжди мучить їх так, як гордість мучить англійців. Наївність, ця щирість цілком мимовільного вислову, це забуття особистости в інтересі правди, простота — їм не знані. Народ наслідувачів ніколи не стане наївним; розрахунок у ньому завжди вбиватиме щирість.»

Сам Карамзін пише про прикрі наслідки монгольського ярма для характерів москалів. Якщо мене вважають суворим за моїх сусідів, то слід зважити, що вони підтверджені поважним автором, що має скорше нахил прощати.

«Національна гордість, — пише він, — зникла серед росіян; вони звернулись до штучних засобів, які заступають силу для людей, засуджених на рабську покору. Хитрі для обманювання татар, москалі: стали також більше вченими в мистецтві обманювання себе взаємно; відкуплюючи у татар свою особисту безпеку, москалі стали більше пожадливими на гроші та менше вражливими на образи, на зневагу, бо були безнастанно виставлені на знущання чужинецьких таранів!» (Карамзін, Т. V, р. 4, ст. 447).

Далі: «Може бути, що сучасна вдача росіян заховає кілька плям, якими її забрудило варварство монголів.»

«Ми помічаємо, що разом із багатьма високими почуваннями, у нас занепала хоробрість, живлена найбільше національною гордістю»...

«Свідчення Карамзіна видаються мені подвійно важливими в устах такого придворного і такого боязкого історика, яким він був. Я міг би збільшити ряд прикладів, але я, здається, навів досить їх для того, щоб встановити право щиро висловлювати мої думки.»

Далі знаходимо у висновках з подорожі Кюстіна дуже влучне окреслення московського імперіалізму, що прагне до захоплення цілого світу: «У серці московського народу кільчиться розхристана амбіція; ця амбіція не знає меж, вона може затроювати лише пригноблені душі, а живиться вона нещастям цілої нації. Ця нація істотно загарбницька й пожадлива в наслідок нужди; вона в своєму приниженому підкоренні леліє надію поширити тиранське панування на інших; слава, багатство, що їх вона сподівається, відвертають її думки від ганьби, в якій перебуває, а щоб змити з себе нечестиву пожертву цілої суспільної та особистої свободи, ця рабиня навколішках мріє про панування над світом.»

«Це не людину обожнюють, не імператора Ніколая, а амбітного пана нації — ще більш амбітної, ніж він сам. Пристрасті москалів викроєні на зразок пристрастей старовинних народів; у москалів все нагадує Старий Заповіт, їхні надії і їхні муки великі, неначе їхня імперія.

Там ніщо не має меж, ані терпіння, ані нагороди, ані пожертви, ані надії. їхня могутність може стати величезною, але вони куплять її за ту ціну, яку народи Ази платять за сталість їхніх урядів, — ціною нещастя.

Росія бачить в Європі здобич, яка через наші роздори, раніше чи пізніше, буде їй віддана на поталу; вона вирощує серед нас анархію в надії скористатися зіпсуттям, викликаним нею, бо воно сприяє її намірам: це історія Польщі, розпочата на велику скалу. Від довгих років Париж читає революційні часописи, революційні в кожнім сенсі, підкуплені Росією. «Європа — кажуть — у Петербурзі вступає на шлях, яким ішла Польща, вона вичерпується через пустий лібералізм, тоді як ми лишаємось могутніми, якраз через те, що