Ендрю Нейдерман - Адвокат диявола

— Пам’ятаю, який я був нервовий, коли ми тільки побралися. Ну, для мене все було трагедією. Я носив увесь світ на плечах, але, повертаючись додому, неначе лишав світ за дверима.

Кевін на мить пильно поглянув на нього. Приємно було бачити, що якийсь інший чоловік теж кохає жінку так беззастережно, як він — Міріам.

— Вона саме несла нам картину, яку намалювала спеціально для нас.

— Справді? Цікаво, що то за картина. Я нічого нового не бачив.

Ця інформація його явно збентежила. Він на мить завагався, а тоді опустив погляд.

— Щось не так?

— На жаль. Учора ми одержали погану звістку.

— Ох. Вибачте. Ми можемо чимось допомогти?

— Ні, допомогти ніхто не може. Ми намагалися завести дітей і не змогли. Лікар Гелен нещодавно підтвердив, що вона… не здатна завагітніти.

— Ох, вибачте.

— Звичайна життєва справа. Як сказав сьогодні вранці містер Мільтон, коли я йому про це розповів, тут треба просто йти далі. Користуватися доступними ресурсами.

— Гадаю, це добра порада.

Кевін на мить замислився про те, як він відреагує, якщо дізнається про своє безпліддя чи безпліддя Міріам. Для нього завжди було дуже важливо завести власну дитину. Як і будь-які потенційні молоді батьки, він завжди уявляв собі, як водитиме сина на бейсбольні матчі або купуватиме доньці ляльок. Він почне відкладати дітям гроші на виш у день їхнього народження. Вони вже вирішили, що хочуть хлопчика та дівчинку, а взагалі спробують завести аж чотирьох. Зі своїми майбутніми заробітками він міг дозволити собі й чотирьох дітей.

— Так, ну, ми говорили про всиновлення.

Кевін кивнув.

— Що сталося з дитиною Джаффі?

— Малого взяв до себе Річардів брат, і уявіть собі: його брат — теж адвокат. Він сказав містерові Мільтону, що зробить усе можливе, щоб Річардів син пішов батьковим шляхом.

— Містер Мільтон знав його?

— Він узяв ініціативу у свої руки після Річардового… Річардового самогубства. Така вже він людина. Що ж, — сказав він, підводячись, — дозволю вам повернутися до роботи. Хай щастить. Ой, — він відвернувся від дверей, — тут ходять чутки, нібито містер Мільтон зовсім скоро влаштує на вашу честь вечірку у своєму пентхаузі. І повірте мені: якщо містер Мільтон влаштовує вечірку, то це — всім вечіркам вечірка.

Виснажена Міріам сиділа, відкинувшись на спинку дивана. Якщо не брати до уваги обіду, вона не зупинялася від самого ранку, коли вони встали. Норма і Джин чудово допомагали, але насамкінець вони, як їй здавалося, трошки почали дуркувати, посперечавшись через те, хто запросить її з Кевіном на вечерю першою. Врешті-решт вона сказала їм кинути монетку, і Норма перемогла. Вони з Кевіном підуть до неї завтра ввечері, а післязавтра — до Джин.

Але найважче цього дня їй стало, коли до них зазирнула Гелен Сколфілд. Це було якось дивно: вона раптом матеріалізувалася, наче привид. Ніхто не чув, як вона дзвонить у двері чи заходить. Вони з Нормою та Джин саме зупинилися на секунду, пересунувши диван з одного боку вітальні на другий і назад, і сміялися зі своєї нерішучості. Міріам відчула, що в кімнаті є хтось іще, і повернулася до дверей. Вона подумала, що це міг повернутися, забувши щось, Кевін.

Але там стояла вона, притискаючи до себе загорнуту картину й дивлячись на них із м’якою усмішкою на обличчі. Вона здалася Міріам схожою на літню жінку, що заздрісно всміхається, дивлячись, як граються малі діти.

— Ой, — вигукнула Міріам і швидко позирнула на інших дівчат.

— Гелен, — заговорила Норма. — Ми не чули, як ти зайшла.

— Як ти? — швидко спитала Джин.

— Я в порядку, — відповіла вона й звернулася до Міріам. — Привіт.

— Привіт.

— Гелен, це Міріам Тейлор, — швидко сказала Норма. — Міріам, це Гелен Сколфілд.

Міріам знову кивнула.

— Я вам дещо принесла, вітальний подарунок, — промовила Гелен, вийшла вперед і передала їй загорнуту картину. — Сподіваюся, вам сподобається.

— Дякую.

— Не сумніваюся, що Гелен намалювала її сама, — сказала Джин.

Міріам швидко відірвала погляд від пакунка.

— Так, так, але не бійтеся сказати, якщо вона вам не сподобається. Моя творчість… особлива, не така, як у всіх. Я знаю, вона до смаку не всім, — промовила вона, пильно дивлячись на Норму та Джин.

Якщо це так, замислилася Міріам, дивлячись на Гелен, нащо, знайомлячись, дарувати свою картину? Може, варто спершу дізнатися, чи полюбляє адресат те ж мистецтво, що й художник?

— У нас із Кевіном немає жодної картини, яку можна було б повісити. Боюся, ми обоє замало розуміємося на таких речах.

— Це ненадовго, — попередила Норма.

— Можливо, Гелен цього тижня поїде з нами до Музею сучасного мистецтва, — сказала Джин.

Усі подивилися на Гелен. Її усмішка стала ще ширшою.

— Можливо, — з острахом вимовила Гелен.

— Може, філіжанку кави? — запитала Міріам, ще не розгорнувши картини.

— О, ні, прошу. Ви дуже зайняті.

— Нам треба зробити перерву, — сказала Джин. — Ми починаємо трохи дуркувати, пересуваємо меблі то туди, то сюди.

— Я все одно не можу залишитися, — промовила Гелен. — Мені треба на прийом до лікаря.

— О, вибачте, — відповіла Міріам.

— Я просто хотіла зазирнути та привітатися.

— Можливо, зазирнете згодом, як повернетеся, — запропонувала Міріам.

— Так, — відповіла Гелен, але без обіцянки й надії в голосі. Вона роззирнулася довкола. — Ваша квартира буде чудовою, такою чудовою, як… — вона поглянула спершу на Норму, а тоді на Джин, — як у нас усіх.

— Я в захваті від того, що житиму тут: такі краєвиди, неподалік стільки музеїв і добрих ресторанів…

— Так. У нас тут усе близько, як добре, так і погане.

— Нам не треба думати про погане, — швидко зауважила Джин докірливим тоном.

— Не треба… я не думаю, що треба. Навіщо? Навіщо комусь узагалі думати про погане? — поставила Гелен риторичне запитання.

Раптом почало здаватися, ніби вона сама-самісінька й думає вголос. Міріам повернулася до Норми, і та захитала головою. Джин закотила очі до стелі, а тоді відвела погляд.

— На прийом тебе повезе Харон? — запитала її Норма, яка явно не могла дочекатися, коли вона піде.

— Харон возить нас усюди, — відповіла Гелен. — Таке його призначення.

У Міріам округлились очі. Яке дивне формулювання, подумала