Володимир Григорович Рутковський - Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський

шляху. Тому залишалося тільки винувато завихляти хвостом: мовляв, вибачте, хлоп’ята, я тут трохи відволікся, — і податися слідом за ними.

Березовий лісок, до якого ми врешті дісталися, заховався у проміжку між стрімким пагорбом і початком Вовкулацького кута. Він здався мені таким світлим, привітним і безтурботним, що всілякі думки про Вовкулацький кут випали з голови. Ще б пак: ми, коли були ще вовчиками діда Кудьми, навідувалися до нього так часто, що мені мала бути знайома кожна берізка — звісно, якщо вона дожила до нашого часу. І чи не довкола кожної з них навесні біліли дивні квіти, від яких так гарно пахло теплом і свіжістю. Ми з Барвінком, повертаючись із мандрів, часто любили повалятися серед тих квітів. А ще за лісом розкинулися луки, де випасалася людська худоба. І ми розважалися тим, що вили по-вовчому, а тоді веселилися, спостерігаючи, як злякано метушаться корови, прикриваючи своїх телят з нашого боку, а бики люто гребли ратицями землю — цим вони мовби показували, що, коли ми виткнемо з лісу свої писки, вони й мокрого місця від нас не залишать. Проте ми не витикалися. Не тому, що боялися биків, а тому, що дідо Кудьма нас навчив: люди — то наші найкращі друзі, і негоже полювати на те, що належить їм.

А проліски, виявляється, це саме ті квітки, серед яких ми з Барвінком любили вилежуватися літ п’ятсот тому. Від них і сьогодні тягло прохолодою, свіжістю й підземними водами. Проліски росли дружними сімейками, привітно похитували білосніжними голівками і аж бриніли, коли на них налітав лагідний низовий вітерець. Всюди виспівували пташки, дятли видовбували дупла, а під ногами збуджено метушилася всіляка дрібнота. Зненацька на мене посипалися шматочки кори. Я підвів голову й помітив якесь руде звірятко з пухнастим хвостом. І хоч мені в цьому житті довелося бачити його вперше, я здогадався, що це білка.

— О, знову з’явилися! — сердито заторохтіла вона. — Хто вас сюди кликав? Мабуть, знову будете нищити наші проліски?

— Ні, ми тільки поглянемо на них, — відказав я. — А нищити не будемо, бо вони занесені до Червоної книги.

— Не знаю, до якої книги їх занесено, проте було б добре, якби ви швидше забралися звідсіля.

Я відвернувся від неї. Ще бракувало сперечатися з якоюсь дрібнотою!

Тим часом хлопці розбрелися по всьому лісі і я змушений був, висолопивши язика, гасати то до одного, то до іншого. Врешті мені це обридло, я приліг на сухій купині так, аби можна було бачити Грицика, і почав з насолодою втягувати носом лісове повітря. Воно було таке прозоре й запашне, що я не міг надихатись. А коли все ж надихався, то чомусь закортіло вчинити щось незвичайне — стати, наприклад, на задні лапи, весело покачатися по м’якій землі чи просто поганятися за торішнім листям, що його час від часу здіймав над землею рвійний вітерець.

Я збирався вже перевернутися голічерева, коли відчув на собі якийсь незмигний погляд. Він був важкий, знавіснілий, і цілився в мене ген із-за тих густих кущів. А тоді в моїй голові хтось застуджено прогарчав:

— Ти, собачий вилупку! Гидко дивитися, як ти хвостиком стелешся перед тими двоногими. Ет, якби не вони, ми б тебе миттю розбатували на дрібні шматочки! Подумати тільки, що в цьому собачому покидьку тече частина нашої древньої крові!

Голос харчав, кипів, і аж захлинався з люті. Від тої люті, здається, навіть кущі щулилися. І належав він якомусь дужому звірові. Але я ніяк не міг збагнути, кому саме. До мене долинав лише його запах, і був він якийсь незвичний — ніби там сидів дядько Бровко, але якщо від дядька тепло й затишно відгонило будою й домашніми харчами, то від цього — сирим м’ясом, землею і страхом. Я й незчувся, як з мого горла вихопився тоненький писк:

— Грицику, на поміч!

Проте Грицик нічого не чув. Вони з Даньком потішалися зі Сливки, який утелющився в багнюку і зараз не міг витягти звідтіля свого черевика. А з кущів долітало:

— Ти, посміховисько і ганьба нашого роду! Як таких ще земля тримає! Але нічого, ми ще здибаємося з тобою…

Раптом голос щез, бо його заглушило гурчання далекого мотора. Я встиг лише вгледіти, як ледь-ледь гойднулася одна з гілок, — схоже, той, хто там ховався, намагався непомітно щезнути.

Гурчання долинало все ближче й ближче, аж доки не захлинулося десь неподалік. Хлопці повитягали шиї.

— Цікаво, хто б це міг приїхати? — запитав Грицик.

— Мабуть, то наш дільничний інспектор Хома, — висловив здогад Данько. — Я чув, що він збирався перевірити, чи не нищить хтось проліски.

— Ой, — злякався Васько. — Чого доброго, він ще подумає, що ми збираємося їх рвати. Може, заховаємось?

— Ні, — відказав Грицик. — Тоді він справді подумає, що ми замислили щось лихе. Краще підійдемо до нього і привітаємось.

Хлопці один за одним подалися туди, де щойно змовк мотор. Проте дорога була нелегка — на кожному кроці їм траплялися то мулькі баюри, то трухляві стовбури, то колючі кущі. Видно, що ці місця мало хто відвідував. Незабаром ми побачили машину. Вона стояла на невеличкій галявині, тісно притиснувшись до ліщинових кущів. Збоку, від дороги, її зовсім не було видно.

— Це не його машина, — сказав Данько.

— Еге ж, — погодився Сливка. Він підійшов до машини і зазирнув у віконце. — Нікого немає. Цікаво, хто б це міг бути?

І наче у відповідь, в глибині лісу ледь чутно тріснула гілка. Ми подалися в той бік і невдовзі побачили невисокого дядечка з повним червонястим обличчям і вузькими очицями, що безупинно бігали навсібіч.

Цього дядечка я бачив не раз. Звали його Михайлом Макогоном. Про нього казали, що він скуповує в односельців усе, що вони вирощують, і перепродує це в обласному центрі.

Дядько стояв на колінах і похапливо рвав проліски. Біля нього лежав уже чималий сніп квітів, проте дядько все рвав і рвав, і, здається, спинятися не збирався.

— Чого це він так розходився? — вражено прошепотів Васько. — Невже не знає, що проліски занесені до Червоної книги?!

— Він, мабуть, збирається продавати їх на міському базарі, — здогадався Грицик. — От же негідник!

— Треба щось робити, — сказав Сливка. — Бо ж він усі проліски понищить.

На мить хлопці задумалися, а тоді Данько збуджено прошепотів:

— О, я знаю, що робити! Давайте розбіжимося, а тоді з усіх боків почнемо кликати дільничного…

Хлопці напригинці розбіглися хто куди. А за якусь хвилину Грицик заволав не своїм голосом.

— Дядьку дільничний, тут хтось є!

— Дядьку Хомо! — відгукнувся