Льюїс Керол - Аліса в Дивокраї, Льюїс Керол
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ну а «пичхали»?
— Ага, «пичхали» — це означає пищали й одночасно чхали.. Ти можеш почути такі звуки он у тім лісі... Якщо ти почуєш їх хоч раз, ти будеш цілком задоволена. Але хто набив тобі голову такою нісенітницею?
— Я прочитала це в книжці, — пояснила Аліса. — Проте набагато легші вірші читав мені Близняк.
— Ну, знаєш, коли говорити про вірші, — сказав Хитун-Бовтун, викидаючи вперед свою величезну руку, — то я вмію читати їх не гірше від інших, якщо вже на те пішло.
— О, не треба, щоб на те пішло! — вигукнула Аліса, сподіваючись стримати його запал.
— Уривок, який я хочу прочитати, — продовжував Хитун-Бовтун, не звертаючи уваги на її вигук, — був написаний саме для тебе.
Якщо так, відчувала Аліса, то їй не минеться слухати цього вірша, тому вона сіла і досить сумно подякувала йому.
Узимку, як біліє сніг,
Співаю я пісень дзвінких.
— Але я не співаю, — пояснив Хитун-Бовтун.
— Я бачу, — сказала Аліса.
— Якщо ти спроможна бачити, співаю я чи ні, то в тебе занадто гострий зір, — зауважив Хитун-Бовтун сердито. Аліса промовчала.
Весною, як усе цвіте,
Скажу тобі про се й про те.
— Дуже вдячна вам, — сказала Аліса.
Улітку будуть довгі дні,
Ти зрозумієш ці пісні,
А восени, як жовкне лист,
Запишеш ти пісень цих зміст.
— Я запишу, як не забуду до осені, — пообіцяла Аліса.
— Кинь свої репліки, — гримнув Хитун-Бовтун. — Вони зовсім безглузді і лише збивають мене.
Я написав листа до риб:
«Якби хотіли, ви могли б».
А рибоньки морські дрібні
Прислали відповідь мені.
Їх відповідь була така:
«У нас причина є, яка...»
— Боюсь, що я не зовсім розумію, — сказала Аліса.
— Далі буде легше, — відповів Хитун-Бовтун.
Я знов послав до них листа:
«Ваш лист — лиш викрутка пуста».
Послав листа, а рибки в сміх:
«Уже ми бачили таких!»
Сказав їм раз, сказав їм два —
Даремні всі мої слова.
Ну, покажу ж я вам смішок!
Узяв я добрий казанок,
А в казанок води набрав,
Як треба до подібних справ.
Тут хтось прийшов і став казать,
Що вже маленькі рибки сплять.
А я йому: «А ти піди
І знову рибок розбуди».
Команду викрикнув я цю
На саме вухо посланцю.
На останніх рядках Хитун-Бовтун мало не верещав. Аліса подумала здригаючись: «Я нізащо не погодилася б бути посланцем».
Тут посланець зробивсь лихий:
«Ви не кричіть, я не глухий!»
Хоч ти що хоч йому роби:
«Я розбудив би їх, якби...»
Тоді я штопора знайшов
І сам будити риб пішов.
Та в хату я ввійти не міг —
Замкнув хтось двері, як на гріх.
Було те лихо не мале,
Тягнув за клямку я, але...
Настала довга пауза.
— Це все? — несміливо запитала Аліса.
— Це все, — відповів Хитун-Бовтун. — До побачення.
Такий кінець, на думку Аліси, був дещо непередбачений.
Але після такого надто відвертого натяку на те, що їй час уже іти, вона вирішила, що залишатися далі буде нечемно. Отже, вона підвелася і простягла йому руку.
— До побачення, до наступної зустрічі! — промовила вона якомога веселіше.
— Я не впізна`ю тебе, якщо ми навіть і зустрінемося знову, — відповів Хитун-Бовтун незадоволеним голосом і простяг їй один палець. — Ти надто схожа на інших людей.
— Зазвичай кожного впізнають по обличчю, — зауважила Аліса розсудливо.
— Саме в цьому й справа, — сказав Хитун-Бовтун. — У тебе таке самісіньке обличчя, як у всякого іншого: очі тут (він ткнув великим пальцем у повітря), ніс посередині, рот під носом. У кожного так. От якби, наприклад, у тебе очі були по один бік носа або рот над носом, це б могло трохи допомогти.
— Від цього я, мабуть, не стану кращою! — заперечила Аліса.
Хитун-Бовтун лише заплющив очі і запропонував:
— А ти спочатку спробуй.
Аліса очікувала, чи не заговорить він знову. Але Хитун-Бовтун не розплющував очей і зовсім не звертав на неї уваги. Тоді вона повторила: «До побачення!» — і, не одержавши відповіді, повільно пішла собі. При цьому вона не могла втриматися і сказала собі:
— З усіх несимпатичних… — (Вона повторила це слово вголос, бо їй було приємно вимовляти таке довге слово.) — з усіх несимпатичних людей, яких мені доводилося знати будь-коли...
Їй не вдалося скінчити речення, бо цієї миті страшний гуркіт струснув весь ліс.
Розділ VII. Лев та Одноріг
Наступної хвилини в лісі з’явилися солдати. Спочатку вони бігли по двоє та по троє, потім по десять-двадцять зразу, і, нарешті, їх з’явилося стільки, що вони, здавалося, заповнили весь ліс. Аліса сховалася за дерево, боячись, що її можуть затоптати, і звідти слідкувала за ними.
Вона подумала, що зроду не бачила солдатів, які так нетвердо тримаються на ногах. Вони весь час спотикалися, і де падав один, на нього валилися інші. Незабаром вся земля була вкрита купами людей.
Потім пішла кіннота. Оскільки коні були на чотирьох ногах, то їм було легше, ніж піхоті. Але навіть вони весь час спотикалися. І, як правило, варто було коневі спіткнутися, як вершник летів додолу. Безладдя зростало щохвилини, і Аліса дуже зраділа, коли вибралася з лісу на галявину. Там вона побачила Білого Короля, що сидів на землі й заклопотано щось писав у своїй записній книжці.
— Я послав усіх! — радісно закричав Король, коли побачив Алісу. — Ти зустріла солдатів, люба, коли йшла лісом?
— Так, — відповіла Аліса. — Їх, мабуть, кілька тисяч.
— Точна кількість — чотири тисячі двісті сім, — промовив Король, зазираючи в записну книжку. — Я не зміг послати всіх коней, розумієш, бо двоє коней необхідні для гри. Також не послав двох гінців, вони пішли до міста. Подивись на дорогу і скажи мені, чи бачиш ти там кого-небудь.
— Нікого, — повідомила Аліса.
— От би мені такі очі! — заздрісно зауважив Король. — Ти здатна розгледіти нікого. І на такій відстані! Я ледве спроможний при такому світлі розгледіти когось.
Аліса нічого цього не чула, бо все ще пильно вдивлялася на дорогу, затуливши долонею очі від сонця.
— Тепер я когось бачу, — вигукнула вона нарешті. — Але він рухається дуже повільно. І які дивні пози він прибирає!
(Гонець, розчепіривши пальці, наче віяла, весь час підстрибував на ходу і скручувався, мов вугор.)
— Нічого подібного! — заперечив Король. — Це англосаксонський гонець, і він прибирає англосаксонські пози. Він робить це лише тоді, коли чимсь задоволений, його звуть Гейха (це ім’я він вимовив як «Гейо»).
— У мене є милий на літеру Г. Мені подобається в ньому на Г те, — мимоволі почала Аліса, — що він гарний. Мені не подобається на Г те, що він гордий. Я годую його гусятиною та горохом. Його звуть Гейха, і він живе...
— Він живе на горбі, — просто додав Король, який навіть гадки не мав, що цим приєднується до гри.
Тим часом Аліса ніяк не могла пригадати назву міста на літеру Г.
— Другого гінця звуть Гатта. Мені необхідно мати двох гінців, ти знаєш, щоб вони могли приходити і вирушати в путь. Один приходить,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аліса в Дивокраї, Льюїс Керол», після закриття браузера.
