Льюїс Керол - Аліса в Дивокраї, Льюїс Керол

говорить так, ніби це гра», — подумала Аліса.) — Отже, слухай запитання: скільки, ти сказала, тобі років?

Аліса швиденько підрахувала і відповіла:

— Сім з половиною.

— Неправда! — радісно закричав Хитун-Бовтун. — Ти цього не говорила.

— Я думала, що ви хотіли запитати: «Скільки тобі років?» — пояснила Аліса.

— Якби я хотів, то так би й запитав, — мовив Хитун-Бовтун.

Аліса не хотіла знову сперечатися, тому промовчала.

— Сім з половиною! — замислено повторив Хитун-Бовтун. — Це дуже незручний вік. Якби ти запитала у мене поради, я б сказав: «Не рости далі семи років», — але тепер уже пізно.

— Я ніколи не прошу порад у цьому питанні, — обурилась Аліса.

— Ти надто горда! — зауважив він.

Таке припущення ще дужче обурило Алісу.

— Я хочу сказати, — пояснила вона, — що ніхто не може сам собі встановити вік.

— Сам, може, і ні, — мовив Хитун-Бовтун, — але вдвох можна. При належній допомозі ти могла зупинитися на семи роках.

— Який у вас чудовий пасок! — раптом зауважила Аліса. (Вона подумала, що вже годі розмовляти про вік. Якщо вони мають по черзі вибирати тему, то настала її черга.) — Тобто, — поправила вона себе, подумавши, — чудова краватка, хотіла я сказати... Ні, я маю на увазі пасок... Пробачте, будь ласка! — додала вона злякано, бо Хитун-Бовтун мав надміру ображений вигляд і вона почала шкодувати, що обрала саме цю тему для розмови.

«Якби я знала, — подумала вона, — де в нього шия, а де стан».

Видно було, що Хитун-Бовтун дуже сердиться, хоч він і мовчав кілька хвилин. Коли він, нарешті, заговорив, це було глухе ричання.

— Це дуже... неприємно... — нарешті видушив він, — коли людина не вміє відрізнити краватку від паска.

— Я знаю, що з мого боку це справжнє не­уцтво, — промовила Аліса таким покірним голосом, що Хитун-Бовтун подобрішав.

— Це краватка, дитино, і дуже гарна, ти правду кажеш. Це подарунок Білого Короля і Королеви. У тім-то й сила!

— Та невже? — вигукнула Аліса, дуже задоволена тим, що зрештою вона обрала гарну тему для розмови...

— Вони дали її мені, — замислено продовжував Хитун-Бовтун, закидаючи ногу на ногу і обхопивши коліно руками, — вони дали її мені... як подарунок не до дня народження.

— Пробачте, — розгублено мовила Аліса.

— Я не образився, — відповів Хитун-Бовтун.

— Я хотіла запитати, що таке подарунок не до дня народження?

— Ну, звичайно, подарунок, який одержують не в день народження!

Аліса трохи подумала.

— Мені більше подобаються подарунки до дня народження, — сказала вона нарешті.

— Ти сама не розумієш, що говориш! — вигукнув Хитун-Бовтун. — Скільки днів має рік?

— Триста шістдесят п’ять, — відповіла Аліса.

— А скільки в тебе днів народження?

— Один.

— Якщо відняти один від трьохсот шістдесяти п’яти, скільки залишиться?

— Триста шістдесят чотири, звичайно.

Хитун-Бовтун був не зовсім певен у цьому.

— Перевірмо на папері, — сказав він.

Аліса не могла втримати посмішку, коли діставала записну книжечку і писала приклад:

365

– 1

364

Хитун-Бовтун узяв записну книжку, уважно подивився в неї.

— Здається, правильно... — почав він.

— Але ви тримаєте її догори ногами, — перебила його Аліса.

— А й справді! — весело погодився Хитун-Бовтун, коли Аліса перевернула книжку. — А я ще подумав, чого вона така чудна! Як я вже сказав, приклад, здається, розв’язано правильно... У мене зараз немає часу уважно проглянути його. Як бачиш, залишається триста шістдесят чотири дні, в які ти можеш одержувати подарунки не до дня народження.

— Без сумніву, — погодилася Аліса.

— І лише один для подарунка до дня народження, розумієш. Хіба це не слава?

— Не знаю, що ви розумієте під «славою», — сказала Аліса.

Хитун-Бовтун зневажливо усміхнувся.

— Звичайно, ти не можеш цього знати, доки я не поясню тобі. Я розумію під цим, що це для тебе вбивчий доказ!

— Але «слава» не означає «вбивчий доказ», — заперечила Аліса.

— Коли я вживаю слово, — мовив Хитун-Бовтун гордовито, — воно означає саме те, що мені треба... Не більше і не менше.

— Питання в тому, — промовила Аліса, — чи ви здатні надати словам так багато різноманітних значень.

— Питання в тому, — сказав Хитун-Бовтун, — хто буде господарем становища... От і все.

Аліса була надто приголомшена, щоб говорити. За хвилину Хитун-Бовтун знову почав:

— Вони бувають з характером, оці слова... Особ­ливо дієслова, вони страшенно зарозумілі... З прикметниками можна робити що завгодно, але з дієсловами — ні... Проте я добре справляюся з багатьма з них! Непроглядність! От що я тобі скажу!

— Будь ласка, чи не скажете ви мені, — промовила Аліса, — що це значить?

— Ось зараз ти говориш, як належить розумній дівчинці, — втішено мовив Хитун-Бовтун. — Говорячи «непроглядність», я мав на увазі, що з нас уже годі цієї теми. Краще розкажи, що ти хочеш робити далі. Адже, гадаю, ти не думаєш залишитися тут на все життя?

— Ви вкладаєте в одне слово занадто багато змісту, — замислено промовила Аліса.

— Коли я примушую слово виконувати таку велику роботу, — пояснив Хитун-Бовтун, — я йому завжди плачу додатково.

— О! — вигукнула Аліса. Від здивування вона неспроможна була сказати щось інше.

— Ти зможеш побачити їх у суботу ввечері, — продовжував Хитун-Бовтун, — коли вони прийдуть по платню.

(Аліса не насмілилась запитати, чим він розраховується з ними. Тому, бачите, і я не можу сказати вам цього.)

— Ви, здається, добре вмієте розтлумачувати значення слів, пане, — сказала Аліса. — Чи не поясните ви мені, коли ваша ласка, баладу «Курзу-Верзу»?

— Треба послухати її, — зауважив Хитун-Бовтун. — Я можу розтлумачити всі вірші, що досі були написані, і багато з тих, що досі не написані.

Така заява вселяла надію, тому Аліса прочитала перший куплет:

Був смажень, і швимкі яски

Сверли-спіралили в кружві.

Пичхали пиршаві псашки

І трулі долові.

— Для початку досить, — перебив її Хитун-Бовтун. — Тут сила-силенна важких слів. «Смажень» — означає четверту годину дня — час, коли починають смажити м’ясо на обід.

— Це дуже підходить, — погодилася Аліса. — А що таке «швимкі»?

— Ну, «швимкі» — швидкі й водночас шумкі. Бачиш, це як у валізі: в одному слові запакували два значення.

— Зараз розумію, — зауважила Аліса, замислившись. — А що таке «яски»?

— «Яски» — це звірята, трохи схожі на борсуків, трохи — на ящірок, а трохи — на штопор.

— Вони, мабуть, дуже чудні?

— Дуже, — сказав Хитун-Бовтун. — Крім того, вони мостять гнізда під сонячним годинником та їдять сир.

— А що значить «сверли» і «спіралили»?

— «Сверли» значить шуміли, як свердлик, коли ним вертіти дірки, а «спіралили» — закручувалися штопором.

— А «кружва» — це, мабуть, трава кругом годинника? — запитала Аліса, дивуючись власній здогадливості.

— Певна річ. Вона називається «кружвою», тому що тягнеться в усі боки перед годинником і в усі боки за ним...

— І в усі боки кругом нього взагалі? — додала Аліса.

— Саме так. Ну, а «пиршавий» — це пирскаючий і миршавий (ось тобі ще одне слово-валіза). А «псашки» — це такі худі, обскубані птахи, які вже зовсім звелися на пси.

— Але що таке «трулі долові»? — допитувалася Аліса. — Боюсь, що завдаю вам багато клопоту.

— Ну, от ще! «Трулі» — це такі зелені свині. А щодо «долові», я не певен. Гадаю, що вони так названі через те, що