Тая Смоленська - Подвійне диво для генерального, Тая Смоленська

Глава 21

Намагаюся вибратися з ліфта і тут же відчуваю на собі чоловічі руки. Артур притримує мене за стегна, опускає мене на підлогу. У цей момент я тісно притиснута до його грудей, і це на мить дає змогу забути мій спалах гніву й насолодитися його тілом. Але лише на мить.

- Відпусти, - відштовхую його, і цокаючи підборами поспішаю до виходу з будівлі.

Усе всередині палає.

Соромно жахливо.

Принюхуюся до коміра свого пальта. Та ні, мої парфуми нормально пахнуть, це із Золотарьовим щось не так.

На вулиці темрява. Вуличного освітлення немає через аварію. Телефон сів, ліхтариком не скористатися. Таксі теж не викликати. Громадський транспорт їздить раз на півгодини, містечко ж маленьке. Чи встигну я на автобус?

Йду тротуаром, коли дорогу поруч зі мною освітлюють фари чорного позашляховика. Він різко гальмує, порівнявшись зі мною. Скло опускається. Мені не потрібно повертати голову в бік водія, щоб дізнатися, хто це. І так ясно, що Артур. Тому гордо піднявши підборіддя прискорюю крок.

Я відчуваю його погляд на собі, але вирішую продовжувати не дивитися в його бік.

- Сідай, підвезу тебе до будинку, - каже він, так і не удостоївшись моєї уваги.

- Не потрібно, сама доберуся.

- Тетяно, не будь дурною, - лунає його голос, м'який і переконливий. - Уже пізно, темно і небезпечно.

Я не зупиняюся, а він так само повільно їде поруч зі мною.

- У тебе телефон сів, отже, таксі не зможеш викликати. Так і будеш пішки через усе місто йти? Давай, я тебе підвезу, - каже він, його голос тепер звучить наполегливіше, але так само оманливо м'яко...

- Ні, дякую, я сама впораюся, - кажу я, намагаючись надати своєму голосу впевненості. - Автобус усе ще ходить, але звідки тобі це знати? Ти навряд чи хоч раз за своє життя громадським транспортом користувався.

Однак він не здається. Раптово він гальмує, перекриваючи мені шлях, і виходить з машини. Я відчуваю, як його пальці стискаються навколо моєї кисті, його дотик несподівано сильний.

- Таню, я серйозно, це небезпечно, - каже він, його голос звучить цього разу суворо. - Сядь у машину, будь ласка.

Він не відпускає мене. Я піднімаю голову, його погляд наполегливо бореться з моїм. Я почуваюся так безпорадно в цей момент. Тому що він має рацію. Надворі ніч, і все чого я дочекаюся - це не автобус, а неприємності.

Хоч я й почуваюся роздратованою його наполегливістю, але водночас усередині мене відчувається певне полегшення, коли Артур нарешті бере все у свої руки й практично заштовхує мене у свою машину, доки я не отямилася й не почала чинити опір.

Спостерігаю через лобове скло як він обходить машину. Займає водійське місце і тисне на газ, зриваючись із місця.

Він теж роздратований.

Ми мовчимо, і тиша між нами наповнюється незручністю. Я відчуваю його погляд на собі. Час від часу він відривається від дороги і розглядає мене. Потім раптом скидає швидкість і ми починаємо плентатися, немов черепаха.

Я дивлюся у вікно, намагаючись зібратися з думками, які кружляють навколо чоловіка поруч зі мною.

Раптово Артур перериває цю незручну тишу:

- Вибач, - його голос звучить м'яко й неголосно. Здається, вибачатися йому доводиться нечасто - Я... я був надто злий, а ти попалася під руку. Вибач, якщо був грубим. Від тебе приємно пахне. Забудь про те, що я наговорив тобі в ліфті.

Я киваю у відповідь, але все ще не готова заговорити з ним.

Ми знову занурюємося в мовчання, але тепер це мовчання вже не таке тяжке.

- Дякую, - єдине що вимовляю за той час, поки перебуваю в його машині, і то коли він зупиняється перед моїм будинком. Тягнуся до ручки і виходжу на вулицю. Ніхто мене не зупиняє.

Іду до будинку, не обертаючись. Відчуваю як гуркоче серце в грудях, щосили намагаюся не думати більше про Золотарьова. З таким чоловіком очікувати можна тільки емоційні гойдалки у стосунках.

- Мамо, я вдома, - проходжу в кухню і відкриваю холодильник. Дістаю з морозилки морозиво, незважаючи на те що на вулиці вже зима. Підходжу до вікна і помічаю, що машина Золотарьова все ще стоїть під нашим будинком.

Дивний він.

Не варто мені так реагувати на його слова і дії. Все ж таки тиждень залишився і він назавжди поїде, а мій грошовий борг зникне і мені не потрібно буде хвилюватися за це.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍