Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга 2, Мурасакі Сікібу

не вирізнялася особливою красою, але її благородна величавість у поєднанні з щирою приязністю робили її схожою на прекрасну квітку сливи, яка розкрила удосвіта свої пелюстки. Міністра надзвичайно розчулювала її манера з усміхом уривати розмову на півслові — властивість, вельми рідкісна серед жінок. «Що там казати, в усьому винен Уцюдзьо через свою молодість і недосвідченість в оцінюванні людей», — з жалем сказав міністр.

На зворотній дорозі від ньоґо Кокіден він, користуючись нагодою, підійшов до Північного флігеля і заглянув усереди­ну. Сидячи за відсунутою завісою, його нова дочка[152] грала в суґороку[153] з молодою, модно одягненою служницею Ґосеці. Молитовно склавши руки, вона несамовитою скоромовкою благала: «Менше число, менше...» Невдоволено скривившись, міністр порухом руки зупинив супутників, готових сповістити про його прибуття, прослизнув у прочинені бічні двері і крізь щілину в перегородці зазирнув у покої. Пані Ґосеці, видно, також не любила програвати. «Ще раз, ще...» — по­вторювала вона, трясучи бочечкою, але не викидаючи кубиків. Може, їхні серця були переповнені глибокими почуттями, але назовні вони цього не показували. Дівчина Омі мала жваве, приязне обличчя, прекрасне волосся, і зовсім не здавалася людиною, що приречена на невдачу попереднім життям, якби не її надто вузьке чоло і різкий голос, які псували загальне приємне враження. Так чи інакше, красунею вона не була, але, подивившись спочатку на неї, а потім на себе в дзеркало, міністр зрозумів, що не може заперечувати спорідненості між ними, і несамохіть поскаржився на долю.

«Напевно, за цей час ви ще не звикли до нашого дому. На жаль, я настільки зайнятий, що не можу вас часто відвідувати», — сказав міністр Двору, а дівчина своєю звичною скоромовкою відповіла: «А що може мене турбувати, коли я живу тут? Прикро тільки, що я так рідко бачу обличчя батька, зустрітися з яким я мріяла протягом довгих років. Так, ніби в суґороку мені не випадає на кубику потрібне число...»

«Це правда. Я вже раніше думав, чи ви не могли б виконувати при мені обов’язків близької прислуги, але зрозумів, що цього, на жаль, мені не вдасться зробити. Звичайні служниці, змішавшись з іншими, не привертають до себе сторонніх вух й очей. А от як тільки стане відомо, що одна з них — дочка того чи іншого вельможі, то прискіпливі погляди до неї виявлять що-небудь, що ганьбить її батька чи братів. А тим паче в моєму випадку...» — і, не договоривши, міністр замовк. Але дівчина, нітрохи не збентежившись, відповіла: «А що тут такого? Я мала б ніяковіти, якби виставляла себе на службі великою пані. А так я готова горщики за вами виносити».

Не втримавшись від сміху, міністр сказав: « Та що ви, таке заняття вам не підходить! Але якщо ви хочете довести свою відданість батькові, якого рідко бачите, то постарайтеся говорити трохи тихіше й повільніше. Тоді і я довше житиму». І міністр, завжди готовий пожартувати, знову засміявся.

«Ой, та я з такою скоромовкою вродилася! Коли я була зовсім маленька, покійна мати завжди через це страждала і вчила мене говорити повільно. Вона дорікала, що я перейняла цю звичку від настоятеля монастиря Мьоходзі в провінції Омі, присутнього при моєму народженні. Обіцяю вам будь-що позбутися її». Така її рішучість виконати свій дочірній обов’язок вельми зворушила міністра.

«Такий монах не мав права бути присутнім при пологах. Видно, цією звичкою його покарано за гріхи в попередньому житті. Бо вважається, що німі та заїки були колись винні в паплюженні сутри Лотоса», — сказав міністр, соромлячись свого рішення віддати дівчину під опіку ньоґо Кокіден, особи з таким високим становищем, перед якою навіть він, її батько, ніяковів. «Як це я зважився взяти її до себе, навіть не дізнавшись, яка вона дивна? А тепер що більше людей її побачить, то більше буде пліток».

«Коли ньоґо перебуває в батьківському домі, ви можете заходити в її покої і, спостерігаючи за манерами жінок, навчатися належної поведінки. Навіть людина, що не має особливих навичок, потрапивши в те чи інше середовище, мимоволі починає йому відповідати. Пам’ятаючи про таку можливість, частіше зустрічайтеся із сестрою[154]».

«Ой, яка це радість! Адже й уві сні, і наяву я тільки й мрію про те, щоб здобути визнання цих благородних осіб! Інших бажань я вже давно не маю. Якщо ви пошлете мене на службу в Імператорський палац, то я і воду носитиму для сестриці[155]», — ще швидше, ніж досі, торохтіла дівчина, а міністр, розуміючи, що зупинити її не вдасться, сказав: «У всякому разі, при ній вам не доведеться збирати хмиз. Тільки тримайтеся подалі від монахів, схожих на того, від якого перейняли скоромовку».

Проте дівчина не розуміла, що з нею жартує один з найблискучіших у країні урядовців, якому навколишні придворні навіть не сміли в очі глянути.

«То коли мені йти до неї?» — запитала дівчина. «Кажуть, що треба вибирати сприятливий день. Але навіщо вам такі церемонії? Якщо хочете, можете піти зараз...» — відповів міністр і вийшов.

Проводжаючи очима міністра у величному супроводі шляхетних юнаків четвертого і п’ятого рангів, які ловлять кожне його слово, дівчина захоплено вигукнула: «Яке то щастя мати такого видатного батька! І як несправедливо, що я, його дочка, виросла в жалюгідній хатині!»

«О так, видатного, аж занадто», — погодилася Ґосеці, але несподівано додала: «Хоча, гадаю, було б краще, якби ви знайшли собі такого батька, який дбав би про вас».

«О, що ви за людина! Завжди зводите мої слова нанівець. Не смійте говорити зі мною тепер по-панібратськи! Бо, здається, мене очікує неабияке майбутнє». Щире обурення на її обличчі надавало дівчині своєрідної привабливості, яка навіть згладжувала її зухвалу манеру говорити. Зрештою, хіба вона могла навчитися говорити правильно, живучи в провінції, серед неосвіченого люду? Найпростіші слова, мовлені неквапливо, тихим голосом, зазвичай справляють на слухача приємне враження. А тим паче вірші, які треба вимовляти якомога проникливіше, багатозначно не договорюючи початкових і кінцевих слів, бо тоді слухач, напевне, уважно слухатиме, навіть якщо не збагне глибини їхнього змісту. Однак найтонші, найглибші думки, вимовлені скоромовкою, можуть здаватися позбавленими будь-якого сенсу. Дівчина з Північного флігеля не дуже задумувалася над тим, що говорить надто різким голосом і часто спотворює слова. До того ж, вихована годувальницею, яка потурала усім її примхам, вона звикла поводитися свавільно. А втім, зовсім нікчемною її також не можна було назвати. Бо вона навіть могла скласти пісню на тридцять один склад і вимовити її своєю звичайною скоромовкою. Хоча, щоправда, початок пісні не завжди узгоджувався з її кінцем...

«До речі, пан міністр велів мені відвідати пані ньоґо, — сказала вона Ґосеці. — Він засмутиться, якщо я зволікатиму. Піду до неї сьогодні увечері. І хоча він дорожить мною, як ніким на світі, але якщо сестри поставляться до мене холодно, то невідомо, як я тут житиму». Тож тепер зрозуміло, що її репутація в домі міністра Двору була не надто високою.

Передусім дівчина написала ньоґо Кокіден листа. «Хоча «близькі ми, як огорожі очеретини»[156], але досі я не мала честі «ступити на Вашу