Елізабет Гілберт - Місто дівчат

її із Селією. — Така висока! А лице яке! Ти, моя дорогенька, могла б виконувати основний номер у кабаре «Фолі-Бержер».

— То в Парижі, — сказала я Селії, яка, на щастя, не помітила мого зверхнього тону, бо всю її увагу захопили компліменти.

— А ти звідки, Селіє? — поцікавилася Една, допитливо схиливши голову й осяявши мою подружку своєю безумовною увагою.

— Звідси. З Нью-Йорка, — відповіла Селія.

(Так наче її акцент міг народитися деінде.)

— Я сьогодні зауважила, що ти танцюєш просто бездоганно як на дівчину твого зросту. Ти займалася балетом? Бачу з твоїх рухів, що ти десь вчилася.

— Ні, — відповіла Селія — її обличчя аж пашіло від задоволення.

— А в кіно ти знімаєшся? Камера, напевно, тебе просто обожнює. Ти вилита кінозірка.

— Трохи, — сказала Селія і квапливо додала (досить хитро, як на ту, що зіграла тільки роль трупа в поганенькому фільмі): — Мене ще не всі знають.

— Ну, якщо на цьому світі є справедливість, то скоро знатимуть. Займайся цим і далі, моя дорогенька. Ти на своєму місці. Твоє обличчя ідеально пасує до епохи, в якій ти живеш.

Казати людям компліменти, щоб схилити їх на свій бік, не важко. Важко робити це правильно. Селії всі говорили про те, яка вона гарна, але ще ніхто не казав, що вона рухається як професійна балерина. Ніхто не казав їй, що її обличчя ідеально пасує до епохи, в якій вона живе.

— Ви знаєте, — мовила Една, — я щойно зрозуміла, що за тим усім досі не розпакувала своїх речей. Може, ви, дівчата, маєте вільну хвилину й могли б мені допомогти?

— Звичайно! — бадьоро відповіла Селія так, наче їй було років тринадцять.

І на моє превелике здивування, тієї ж миті богиня перетворилася на служницю.

Коли ми піднялися на четвертий поверх до апартаментів, де Една мала оселитися разом зі своїм чоловіком, то побачили на підлозі у вітальні гору валіз, пакунків і коробок для капелюхів — цілу лавину багажу.

— Ой лишенько, — зітхнула Една. — Яка ж я пустоголова. Не хочеться завдавати вам клопоту, дівчата, але як — почнімо?

Я вже дочекатися не могла. Страх як кортіло добратися нарешті до її гардеробу. Я відчувала, що він буде особливий, і не помилилася. Розпаковування валіз Едни стало для мене уроком кравецької геніальності. Я відразу помітила, що в неї не було жодної випадкової речі: кожна відповідала особливому стилю, який я б назвала «Маленький лорд Фонтлерой зустрічається із француженкою — господинею салону».

Една мала чимало жакетів — вони, схоже, були основою її естетики. Усі як один добре допасовані, елегантні, з легким натяком на військовий стиль. Одні були облямовані каракулем, інші мали атласні вставки. Одні були схожі на строгі жакети для їзди верхи, інші — невимушеного крою. На всіх були золотисті ґудзики різної форми, і кожен мав шовкову підкладку, що переливалася, мов самоцвіт.

— Мені шиють їх на замовлення, — сказала Една, помітивши, що я шукаю ярлички. — У Лондоні є один індійський кравець, який з роками вивчив мій смак. Йому ніколи не набридає їх для мене шити, а мені — замовляти.

А ще там були штани — багато пар штанів. Одні — довгі й вільні, інші — вузькі й точно не довші, ніж до кісточки. («До цих я призвичаїлася, коли вчилася танцювати, — сказала Една про вкорочені моделі. — Усі танцюристки в Парижі носили такі штани, і — ох! — який стильний вони у них мали вигляд. Я називала тих дівчат “ватага тонких кісточок”».) Штани стали для мене справжнім відкриттям. Я ніколи не була затятою прихильницею штанів на жінках, поки не побачила, як добре вони сиділи на Едні. Навіть Ґарбо і Гепберн не змогли мене переконати, що жінка в штанах — і жіночна, і стильна водночас; та подивившись на одяг Едни, я подумала, що стильно і жіночно можна виглядати тільки так.

— Я люблю носити штани на щодень, — пояснила Една. — Я невисока, але маю широку ходу. І хочу вільно рухатися. Багато років тому один газетяр написав, що я маю в собі «хлоп’ячу пікантність», і це наразі мій улюблений комплімент, який я чула від чоловіка. Що може бути ліпше, ніж мати в собі щось пікантно хлоп’яче?

Селія здивовано на мене глипнула, але я чудово зрозуміла, щó Една хотіла сказати, і її слова припали мені до душі. Потім ми дійшли до валізи з її блузками. Більшість була оздоблена оригінальними жабо чи декоративними рюшами. Увага до деталей — ось завдяки чому жінка може носити костюм і при цьому залишатися жіночною, збагнула я. У валізі лежала крепдешинова блузка найніжнішого рожевого кольору з комірцем-стійкою — коли я торкнулася її, моє серце аж тьохнуло від бажання мати таку саму. Слідом за нею я витягнула елегантну блузку кольору слонової кості з перловими ґудзичками й крихітними рукавчиками.

— Вона просто бездоганна! — вигукнула я.

— Дякую, що помітила, Вівіан. Маєш добре око. Цю блузку пошила сама Коко Шанель. Вона мені її подарувала — можеш собі уявити, щоб Коко щось комусь віддала задарма? Напевно, вона в ту хвилину була сама не своя. Може, отруїлася того дня чи що.

Ми із Селією голосно охнули:

— Ви знаєте Коко Шанель?

— Коко Шанель ніхто не знає, мої любі. Вона б такого нізащо не допустила. Але ми з нею знайомі, так. Я зустріла її багато років тому, коли грала в паризькому театрі й мешкала на набережній Вольтера. То було в ті часи, коли я вивчала французьку — для акторок то добра мова, бо вона допомагає правильно артикулювати.

Що ж, такої мудрої комбінації слів я ще не чула.

— Але яка вона з себе?

— Коко? — Една замовкла й заплющилась, начебто намагаючись дібрати влучні слова. А тоді, розплющивши очі, усміхнулася: — Коко Шанель — в’юн, а не жінка: обдарована, честолюбна, кмітлива, нікому не мила й працьовита. Мене більше лякає, що панування над світом захопить вона, а не Муссоліні чи Гітлер. Та ні, жартую — людина вона досить непогана. Стерегтися треба тільки тоді, якщо Коко починає називати тебе своєю подружкою. Але насправді вона набагато цікавіша, ніж я її описую. Дівчата, а як вам цей капелюшок?

Вона витягнула з коробки фетрового капелюха — на вигляд начебто чоловічого, та все ж не зовсім. Він був м’який, сливового кольору й оздоблений червоним пером. Една приміряла його для нас і широко усміхнулась.

— Вам дуже личить, — мовила я. — Але я не бачила, щоб такі капелюхи хтось носив.

— Дякую, — відповіла Една. — Я терпіти не можу капелюхів,