Кріс Тведт - Той, хто вбиває

текст, ніж минулого разу, подумало моє аналітичне «я». Мова барвистіша, майже поетична, але й погроза виразніша. Та й не лише це. Автор листа завдав собі труду довідатися, де я мешкаю, і доставити погрозу власноруч. Мало приємності в тому, що чоловік, який бажав мені горіти у вогні, стояв минулої ночі під моїм вікном.

Історія мені анітрохи не подобалася, та, ким би не був автор, своїм листом він досягнув зовсім протилежного, аніж бажав, результату. Я ніколи й нізащо не дав би себе залякати й відвернутися від клієнта.

Про всяке, я поклав лист зверху на холодильник, на випадок, якби щось трапилося, сказав сам собі.

Розділ 31

Нарешті різдвяні й новорічні свята закінчилися, і я міг знову піти на роботу.

— Дякую за краватку, — сказав я до Сюнне.

— Носи на здоров’я... І тобі дякую за парфуми.

Ми щороку купували одне одному однакові подарунки, давно це погодили між собою, бо так було найпростіше. Однотонна краватка — мені, парфуми Dolce & Gabbana — Сюнне.

— Які враження від свекрів?

— Батько дуже милий, мама... так собі. Дідрікова матір нагадує мені мою маму, — відповіла Сюнне, а я надто давно її знав, щоб зрозуміти — це не комплімент.

— Приємно знову повернутися додому?

— А як ти думаєш? Що в тебе доброго?

— Повним ходом працюю над справою Мардала, — сказав я, уникаючи відповіді.

Навіщо ділитися з нею найсумнішими своїми різдвяними спогадами. Чи новорічними, зрештою. На Новий рік я був у гостях, і, хоч частували смачно, новорічні побажання опівночі звучали пустодзвоном, а обійми видалися фальшивими, удавано щирими — суцільна показушність. Я пішов додому ще перед першою.

Сюнне пожвавилася. Я знав, що мої слова її зацікавлять.

— Уже є термін?

— Так, окружний суд знайшов вільний тиждень на початку березня.

— Ще два місяці. Не надто багато часу.

— Не надто, але достатньо.

— То лишень здається, що часу достатньо. Ти ж знаєш, як воно буває. Тижні минають дуже швидко. Книжка, до речі, тобі сподобалася?

— Книжка?

— «Залізні легені»... Ти мав намір почитати її на канікулах.

— До читання руки не дійшли, — відповів я трохи ніяково, ніби соромився несумлінно виконаної роботи.

Робота, справді, виконана погано, подумав я ввечері, відклавши книжку набік. Я з нею не впорався, прочитав лише три новели, але цього виявилося більше, ніж достатньо на один раз. Як адвокат я безліч разів погрузав у понурих, депресивних долях людей, яких захищав. Навіть у Західній Норвегії, у двадцять першому столітті, можна знайти страх як багато каламуті під, на позір, бездоганно-блискучою поверхнею. Я бачив нерівні й кострубаті лінії життя, випадкові дрібні біди, які штовхали людей на край прірви й скидали їх униз. Я стикався зі зламаними й занапащеними, і з такими, що готові були будь-якою піною потягнути за собою у безодню якнайбільше інших близьких людей, чи то батьків, чи колишнє подружжя, чи навіть дітей.

Але в кримінальних справах реальність часто стискається у лещатах бюрократичної мови. Навіть свідчення з перших уст, жертви чи підсудного на відкритому суді, часто сприймаються відсторонено, ніби з відстані, хай би про які жахіття йшлося. Можливо, цьому сприяли судові лаштунки й ритуали, чорні мантії, неспішна, методична процедура — усе це мало свій сенс, у такий спосіб суддям, прокурорам й адвокатам їхня робота ставала хоч трохи стерпною.

Однак у безжальній прозі Юсефа Мардала не було за чим заховатися. Ніяких ліричних відступів, гарних метафор чи сентиментальних пасажів, які змогли б пом’якшити враження, лише голі, брутальні слова й короткі, рубані фрази, немов сокирою забиті в свідомість читача, які не відпускали до самого кінця оповіді. То був світ, по вінця наповнений пияцтвом, сексом, покидьками, насильством, жорстоким і бездумним водночас. Однак у новелі, яка найбільше мене вразила, налякало мене не фізичне насильство.

Новела називалася «Адвент».

Хлопчик десь шести років (точного віку не вказано) залишився сам удома. Зима, кілька тижнів до Різдва. Опис похмурих, скелястих околиць, де відбувалася дія, наводив мене на думку, що йшлося про якусь місцевість у Вестланні, хоча з таким самим успіхом вона могла б відбуватися десь далі на північ або на південь.

Хлопчик чекає на матір, але вона все ніяк не приходить. Спадає ніч, йому страшно, він голодний, а матері нема й нема. Ні того дня, ні другого, ні третього. Тривога й страх поступово стають нестерпними, тиснуть і на читача, змушують думати, що ось-ось станеться щось непоправне, усе що завгодно, що переламає цю монотонну катастрофу.

Нарешті вона приходить.

Знесилена, виснажена, непривітна до дитини. Коли малий шукає втіхи, пригортаючись до неї, вона його відштовхує. Коли він знову намагається притулитись, дістає ляпаса.

Зрештою, хлопчик вдається до останнього засобу, приносить пляшку горілки, яку раніше ховав від неї. Дає матері. Вона випиває, доклигує до ліжка й валиться п’яна, мов чіп.

І лише тоді хлопчик може без страху, що його проженуть, припасти до мами. Він лежить без сну в смороді немитого тіла, перегару й недавніх любощів. На світанку, коли мати починає прокидатися, він іде до своєї кімнати.

Уся новела, сім сторінок розповіді, неймовірно мене потрясли.

Розділ 32

Чорнява й ошатно вбрана жінка чекала на мене в приймальні. Я усміхнувся до неї, бо вона була гарна й дуже відрізнялася від моєї звичної клієнтури. Мене розбирала цікавість, хто вона й навіщо прийшла.

Жінка всміхнулася теж, підвелася й простягнула руку.

— Ви, мабуть, Мікаель Бренне?

— Так, — відповів я трохи спантеличено.

Я був певний, що вона прийшла до Сюнне. Наскільки мені було відомо, ніяких зустрічей того дня не планувалося.

— Я — Женні, — сказала вона. — Ви начеб хотіли мене бачити...

Напевно, жінка збагнула, що я не маю найменшого уявлення, про що вона каже і хто вона така. Женні покопирсалася в торбинці, знайшла візитівку і простягнула мені.

Я зі здивуванням упізнав свою візитку, трохи поплямлену, ніби на неї хтось поставив філіжанку з кавою. Обернув картку зворотнім боком і відразу впізнав свій почерк.

— Ви — Жанетте Коста?

— Так.

— Не дуже розумію... — мовив я, коли вона сіла в моєму кабінеті. — Я собі думав... я зовсім інакше вас собі уявляв.

Жанетте здивовано глянула на мене.

— Справді? Кого ж ви очікували побачити?

Я підшукував слова.

— Ну, якщо бути чесним, то сподівався побачити трохи... зачовгану