Софія Юріївна Андрухович - Амадока

невидимими. Порівнюючи фотографії до і після, складно було чітко вказати, що саме змінилось і чи змінилося щось взагалі. Просто на післяопераційних знімках на Зоїне зображення ніби навели різкість, ніби додали чистіших барв.

Щось схоже відбувалося з професоровими почуттями: тільки йдучи до неї на зустріч, очікуючи цієї зустрічі, тужачи за нею, тільки помічаючи звіддаля її тонкий силует, її профіль із прямокутником пластиру на підборідді чи носі, він міг переконливо сказати, що таке чіткість і точність, що таке необхідність, біль і постійна порожнеча всередині.

Він заштовхував її досередини, у темний передпокій помешкання, не завжди здатний зачинити вслід за ними вхідні двері; він накривав її своїм пальтом, як рибальськими тенетами, вони вовтузились і плутались у просторих і тісних тканинах, у бавовні та капроні, у шифоні, батисті й сатині; їхні кінцівки незручно викручувалися, перетискалися дихальні шляхи й артерії, чулось хрипіння і кашель, один із підборів відламувався, інший боляче втискався професорові в підшлункову. Хтось піднімався догори сходами під’їзду, зупинявся й дивився на це моторошне, незбагненне вовтузіння. Хтось забувався і хрестився, щойно повернувшись із таємного походу до печер Лаври і негайно ставши свідком розпусних підступів нечистого, хтось починав сміятись, хтось гнівався. А професор (який, до речі, ще не був тоді жодним професором, але згодом обов’язково ним стане) тим часом нарешті стягував зі своєї коханки маленький вологий клапоть і отримував доступ туди, куди доривався з усією непогамовністю, із ґвалтовною жадібністю.

Професор сказав, що проблеми почались одночасно і прийшли звідусюди. Сусіди винайнятого помешкання написали не одну скаргу в міліцію, дільничний щоразу зустрічав професора під сплетіннями винограду, прикутий до Зоїної постаті затуманеним хтивим поглядом на недоумкуватому обличчі. Їм свистіли вслід, а одного грудневого дня облили з балкона крижаною водою. Тоді ж колеги на роботі почали багатозначно перешіптуватись за спиною і кидати недвозначні погляди. Головний лікар викликав до себе і перейшов на «ви». Поставив ультиматум і висловив цілу низку погроз. — На якій підставі ви здійснюєте хірургічні втручання? — горлав він так, аж його секретарка прочинила двері і несхвально похитала головою, округливши очі. — Ви зловживаєте службовим становищем! Ви порушуєте закон! Ви використовуєте неадекватність пацієнтки!

Наприкінці розмови він шипів на професора, як індик. Його обличчя побуряковіло і пішло білими плямами. Зморщене підгорля гойдалось із боку в бік. Окуляри запітніли. Артеріяльний тиск небезпечно зашкалював. — Ти хоч знаєш, хто її чоловік? Ти знаєш, хто її дід? — знову збився на «ти» головний. — Ти хоч знаєш, що він робить з людьми? Тебе хоч раз викликали на розмову на Володимирську? Ти взагалі розумієш, що коїш?

Навколо професора повиростали якісь невиразні, безформні тіні: шпакуваті чоловіки з настільки пересічними обличчями, що їх неможливо було запам’ятати чи описати навіть людині, чиїм головним професійним заняттям було запам’ятовування, описування та перекроювання облич. Ці згустки сигаретного диму, одягнуті в недолугі костюми («як корові з писка», називала таке Уляна Фрасуляк), постійно крутились навколо, терлись об професоровий бік, стояли позаду нього в чергах, сиділи за сусідніми столиками і на сусідніх місцях в кінотеатрі, подавали йому сірника, коли він не міг знайти власної запальнички, підказували, яка сьогодні температура і о котрій годині у нього побачення з Зоєю.

Увечері, після розмови з головним лікарем, професор повертався додому і здаля зауважив, як двоє цих типів намагалися допомогти його дружині донести до під’їзду сумки з харчами. Дружина виривалась і сварилась. Типи бубоніли щось примирливо: мовляв, такій тендітній жіночці не можна тягати на собі весь цей вантаж, давайте хоч ми допоможемо, раз вам чоловік не допомагає. Давайте ми знімемо з вас тягар, давайте ми полегшимо вашу долю.

Того вечора дружина запропонувала йому забиратися геть. Вигнала з власного помешкання. Він уперше пошкодував тоді, що хлопчик не жив із ними: професор подумав, що тоді дружина поводилася б поміркованіше з огляду на дитину.

У душі він обурювався, що вона вимагає від нього покинути його власний дім на Притисько-Микільській. Квартиру в старому царському будинку, яку він так любив і якою пишався. Взагалі-то, сказав професор Романі, це помешкання дісталось йому в якийсь незрозумілий, несподіваний навіть спосіб. Він ніколи не міг дозволити собі купити його. Навіть зараз, коли його прибутки насправді доволі значні, коли вже саме його ім’я притягує гроші.

Професор отримав помешкання в подарунок від середньої сестри матері, Нусі. — Я ж розповідав вам про Нусю? — запитав професор, схиливши голову на бік.

Романа кивнула. Вона мала в уяві чіткі образи кожної з трьох сестер. Іноді в неї виникало враження, що вона давно і близько знає цих трьох жінок: обриси пігментних плям на їхніх руках і обличчях, в’ялість шкіри на дотик, запах старечих тіл, барви запраних халатів, білу шкіру, що просвічується крізь рідкі пасма, беззахисність беззубих ясен. Ба більше — Романа бачила сестер і їхні особливості не тільки у літньому віці. Вона знала їх із дитинства, впродовж болісних змін юности, під час усього їхнього життя.

Уляна була найголовніша та найбільш незалежна. Молодша, Христя, — ніжна, допитлива спостерігачка. Середня, Нуся, вирізнялась хіба що тим, що була повністю, цілковито поглинута любов’ю до старшої сестри, яку вона наслідувала і без якої себе геть не тямила. Ця любов проявлялась у крайнощах: то в уїдливості, то в роздратуванні, то в нескінченній поступливості.

Саме Нуся, пояснив Романі професор, порадила йому покинути містечко і вступити до медичного університету в Києві. Шанси в нього були нікчемні. Він сам бачив, що іспити склав препаскудно, навіть вирішив не довідуватися результатів. Але Нуся наполягла. І несподівано виявилось, що його взяли.

Вона ж наполягла на тому, аби професор не повертався згодом додому. Нуся взяла на себе материн гнів і сльози, її безупинні приговорювання про зраду. Місяцями, роками витримувала її крики, її бурчання, прикрі слова, траскання дверима, її плачі і образи.

Нуся провадила переговори, виявляла безмір терпіння, а також неочікувано тонке вміння підбирати найточніші слова й володіти інтонаціями власного голосу, коли професорова мати вперлася, що тільки вона має право виховувати онука, що в Києві йому не місце, бо там брудно та небезпечно, і що жінці, яка не збирається кидати роботу, народивши дитину, довіряти хлопця не можна, бо нічого доброго з цього не вийде. Богданова мама, звісно, не погоджувалась: відмовлялася навіть розмовляти на цю тему, кричала, впадала в істерики. Уляна з нею не церемонилась — тому, якби не Нуся, вся ця історія взагалі невідомо чим могла закінчитись: викраденням, відреченням чи судом. Врешті професор і його дружина погодилися. Так було краще для всіх — а для хлопця насамперед. Поки батьки були зайняті роботою, цілих