Софія Юріївна Андрухович - Амадока

Я у відповідь розповів їй про свою маму. — Думаєш, тільки у тебе вона була відстороненою і жила у своєму світі? Думаєш, тільки тобі доводилось витримувати на собі всю вагу незнаного минулого, в якому на тебе навіть натяку не було, але з яким ти від самої своєї появи на світ змушений рахуватись?

Уляна? — несподівано назвала Зоя ім’я моєї матері. Вона зацікавлено випросталась і усім тілом потягнулась до мене. — Уляна Фрасуляк?

Я схопився від несподіванки, округлив на неї очі.

Звідки ти знаєш?

Зоя усміхнулась і похитала головою.

Не забувай, ким є мій дід, — відповіла вона. — Яким би могутнім і хитрим він не був, я його онучка — нехай і не рідна. Нас пов’язує особливий зв’язок. Я багато від нього навчилась. Дідові знання і зв’язки бувають дуже корисними, коли тобі по-справжньому треба когось знайти, коли треба про щось дізнатися.

Для чого тобі знати ім’я моєї матері? — запитав я.

Хіба ж ми не схожі? — відповіла запитанням на запитання Зоя. — Хіба нас не пов’язує щось геть ірраціональне? Або щось геть логічне, до чого ми поки що не маємо доступу. Я просто шукаю цей доступ.

Цю непереконливу відмовку вона вимовила з таким запалом, з таким блиском в очах, що я, захоплений силою Зоїної емоції, знову довірився їй.

Ми з нею навперебій перелічували ознаки поведінки наших матерів — і сміялись від того, як чітко все збігалось. Упродовж годин сиділа, втупившись у вікно, не ворушачись. Дивилась крізь мене відсутнім поглядом. Не спала ночами, важко крутилася, переверталася з боку на бік у постелі. Не реагувала на мої сльози. Напружено мовчала. Відсторонювалася від обіймів, вимовляючись нагальними справами. Важко зітхала, ніби випускала з себе чорну кіптяву, духа смоли, коли я намагався (коли я намагалась) заплакати. Висмикувала свою долоню з моєї, стріпувала мене з себе різким рухом.

І до того ж, — сказав я, — моя мала ще двох молодших сестер. І власну маму. Я зростав, оточений цілою зграєю нестерпних жінок. У мене, — сказав я, — ніколи не було батька. Тобто він був, але я ніколи його не знав. Він загинув, коли я ще навіть не народився.

Батька у мене теж не було, — сказала Зоя. — Коли я про нього запитувала, дід відповідав, що ця тема геть нецікава. Казав: замість забивати собі голову дурницями, йди і почитай книжку.

Дід займався мною, читав мені перед сном, купував одяг і речі, водив на прогулянки, приносив солодощі. Ми разом дивилися «Вечірню казку», ходили до лялькового театру й каталися на «чортовому колесі». Ми з ним їздили в подорожі, і це було набагато цікавіше, ніж відпочивати з бабусею. Каталися верхи, вирушали в походи з наметами. Ми ночували в замках: у Шенборні, Олеському, Підгорецькому, краще і гірше збережених, покинутих і перетворених на санаторії. У музеях нам дозволяли торкатися руками картин і скульптур.

Тоді я розповів Зої про порізані зап’ястя своєї матері, про випуклі браслети з фіолетових цупких шрамів, що накільцьовувались одні на одних, химерно розширюючись і знову звужуючись, врізаючись у вени (так залізничні тунелі врізаються у скелі).

Моїй мамі це вдалося, — тут же зреагувала Зоя, підвелася і вийшла на балкон. Я не міг тепер її бачити. Я чув шум виноградного листя, який ставав дедалі сильнішим, бо вітер посилився і заходилося на дощ.

Зайди досередини, — гукнув я їй, бо мене раптом пронизало холодом. — Ти ж неодягнена. Тобі не можна переохолоджуватись. Ще застудишся. Ходи-но сюди, — покликав я Зою, починаючи сердитись.

Але вона затримувалась. Вітер свистів загрозливо. Я знав, що голуби поховалися на виступах будинку під виноградом, понадувавши вола і перетворившись на сизі безтолкові кулі.

Я почув її кволий голос знадвору: — Як ти думаєш, може, вона розрізала тушки, тренуючись? Щоб точно не схибити, коли нарешті наважиться це зробити?

*

Коли все це відбувалось — я маю на увазі мій ненормальний роман із Зоєю (сказав Романі професор, щойно вони з кухні перейшли до великої кімнати й сіли одне навпроти одного у м’які крісла; професор останнім часом почав курити в помешканні, і Романі ніяк не вдавалося побороти цю його звичку), — коли у мене тягнувся цей ненормальний, протиприродний роман, дружина уперше не витримала.

Чому ненормальний? — майже обурено запитала Романа. — Чому це раптом — протиприродний?

Професор не відповів. Його погляд став важким, підбитим неприхованим роздратуванням. Їх із Зоєю поєднувало між собою більше, ніж зазвичай може поєднувати двох людей, врешті знову заговорив він. Їхні подібності були подібностями людей, які хворіють на ту саму рідкісну, неідентифіковану медициною хворобу. Вони впізнавали одне в одному власні симптоми. Іноді це переходило всі можливі межі здорового глузду. Вони із Зоєю ніби пережили ту саму катастрофу і тепер потерпали від наслідків, хоча пам’ять про їхні причини була навіть не стертою — вона була відсутня цілком.

Романа відчула, як її шкіра реагує на професорові слова новими й новими хвилями легких поколювань і пощипувань, що зсипались додолу спиною, стегнами й литками. Їй здалося, вона давно хотіла почути про щось подібне від іншої людини, що вона довго шукала когось, хто зможе сказати їй приблизно такі слова. Повторити те, про що їй завжди було відомо.

А ваша дружина? — запитала Романа, збираючи в голові розрізнені клапті думок. — Уперше не витримала? У вас бували ще й інші жінки, крім Зої?

Жінок було море, — поважно кивнув професор. Він видавався трагічним, але й задоволеним водночас. Він звик мати навколо себе багато жінок. Він інакше не зміг би, пояснив професор, таким уже він був чоловіком. Медсестри, колеги-медики, пацієнтки, офіціянтки, навіть вчителька молодших класів його сина, який залишився жити з бабусею і якого вони з дружиною по черзі або разом навідували в містечку. Така вже у нього натура, розводив професор руками. Але дружина не витримала тільки тоді, коли з’явилася Зоя. І то не одразу. Деякий час вона сподівалася, що все припиниться само собою. Що це всього лиш одна з історій.

Професор і сам на це розраховував. З кожним днем обманювати себе, щоправда, ставало дедалі складніше. Поспішаючи підземним переходом навпроти готелю «Салют», збиваючись із ніг у розшнурованих черевиках, чіпляючи полами пальта перехожих, жебраків у запльованих бетонних коридорах, перекупок з яблуками та гарбузами, з соняшниковим насінням і розсипами тютюну на газетних аркушах, він уже й сам не вірив собі, приймаючи ритуальне рішення сьогодні ж усе припинити. Зоя, щоразу трохи інакша всередині й зовні, і щоразу дедалі впізнаваніша, Зоя з забинтованим обличчям ставала невід’ємною від нього, від його життя.

Професор пишався тим, що робив із Зоїним обличчям. Зміни були природними, майже