Жан-Крістоф Гранже - Багряні ріки

не міг вийти з дива. Він знову штовхнув фотографа на шафку. Прозорі пакетики розлетілися довкола них.

— Розповідай з початку, діду. А то щось я нічого не второпаю.

Жан-П’єр Ко скривився.

— Це сталося одного вечора, улітку… Прийшла жінка… Вона хотіла ті фотографії… Ті самі, що й ви… Я аж тепер пригадав…

Ця новина цілковито приголомшила Каріма. Отже, за світлинами хлопчика полювали ще з 1982 року!

— Вона щось казала про Жюда? Жюда Ітеро? Називала його ім’я?

— Ні, вона лише забрала фотографії та негативи.

— Багато відвалила?

Чоловічок кивнув.

— Скільки?

— Двадцять тисяч франків… справжнє багатство на ті часи… за кілька дитячих фоток…

— Чому вона хотіла саме ті знімки?

— Я не знаю. Я не розпитував.

— Ти мав бачити ці фотографії… На них був хлопчик з якимись особливостями на обличчі? Чимось таким, що прагнуть приховати?

— Ні. Я нічого такого не бачив… Я не знаю… Я більше нічого не знаю…

— А жінка? Який вона мала вигляд? Висока, кремезна? Це була його мати?

Раптом старий фотограф завмер, а потім вибухнув реготом. Гучним, басовитим реготом, що йшов аж із самого нутра.

— Дуже в цьому сумніваюся, — прохрипів він.

Карім схопив чоловіка за руки й притиснув його до металевої шафки.

— ЧОМУ?

Фотограф закотив очі під пожмаканими повіками.

— Це була черниця. Довбана католицька черниця!

21

У Сарзаку було три церкви. Одна була на ремонті, другою опікувався старезний священик, який доживав свої дні, а настоятелем третьої був молодий кюре[36], про якого ходили всілякі чутки. Подейкували, буцімто він потайки пиячить у себе вдома разом із матір’ю. Лейтенант, який ненавидів геть усіх мешканців Сарзака, а надто їхню любов до пліткарства, у цьому випадку мусив визнати за ними рацію: одного разу його викликали розбороняти сина з матір’ю, що зчепилися не на жарт.

Карім вирішив навідатися за потрібною йому інформацією саме до цього священика.

Він різко загальмував перед незугарним одноповерховим бетонним будиночком, що сусідив із сучасною церквою з несиметричними вітражами. На невеличкій табличці був напис: «Моя парафія». До дверей заважали пройти зарості ожини й кропиви. Карім подзвонив. Минуло кілька хвилин. Почулися притлумлені крики. Поліціянт подумки вилаявся: цього лише йому бракувало.

Нарешті йому відчинили.

У Каріма склалося враження, що перед ним пропаща людина. Посеред дня від священика вже добряче тхнуло алкоголем. Його худорляве кобиляче лице заросло неохайною борідкою, волосся було пелехате, неначе присипане попелом. Очі кюре запливли нікотином. Сторчовий комір впинався в шию, а на пластроні[37] сиділи масні плями. Як священик цей чоловік був кінчений, він вигорів, видихнувся. Схоже, правити в церкві йому лишалося не довше, ніж листку ладана куріти в кадильниці.

— Чого вам, сину мій?

Голос його був хрипкий, проте твердий.

— Карім Абдуф, лейтенант поліції. Ми з вами вже знайомі.

Чоловік поправив свій сіруватий комір.

— Авжеж, я пригадую… — Він сполохано роззирнувся навсібіч. — Це сусіди вас викликали?

Карім усміхнувся.

— Ні. Я потребую вашої допомоги. В одному розслідуванні.

— Он як? Гаразд. Прошу, проходьте.

Поліціянт зайшов до будинку й відразу відчув, як підошви пристали до чогось липкого. Він опустив очі: по лінолеуму тяглися блискучі смуги.

— Це моя мати, — зітхнув священик. — Нічого не робить, тільки перемащує тут усе своїм варенням. — Він пошкріб свою кучмату голову. — Це якесь божевілля, вона більше нічого не їсть, окрім свого варення.

У приміщені панував хаос. Смужки клейких шпалер, наліплені абияк, мали імітувати дерево, кахлі й матерію. Крізь напіввідчинені двері до сусідньої кімнати поліціянт помітив вирізані канцелярським ножем прямокутники з жовтого пінопласту й невеличкі подушки, що не пасували ні до чого — якась пародія на вітальню. На підлозі купою валялося садове знаряддя. Попереду була ще одна кімната з неприбраним ліжком і пластиковим столом, на якому лежав брудний посуд.

Священик завернув до вітальні. По дорозі він затнувся, але втримав рівновагу.

— Налийте собі, отче, — запропонував Карім. — Справа піде швидше.

Кюре обернувся й вороже зиркнув на поліціянта.

— Подивіться краще на себе, сину мій. Ви весь труситеся.

Карім ковтнув слину. Він досі не відійшов від того душевного збурення, якого зазнав під час жорсткої розмови з фотографом. Відтоді він ніяк не міг зібрати думки докупи, поглянути на цю сцену відсторонено. У голові йому стугоніло, а серце калатало в грудях, мов навіжене. Машинально, наче шмаркатий хлопчисько, він витер обличчя рукавом.

Священик налив собі.

— Будете? — запитав він із неприємною посмішечкою.

— Я не п’ю.

Чоловік у сутані хильнув із чарки. Кров відразу кинулася до його сухорлявого обличчя. Очі, немов два кристалики сірки, спалахнули гарячковим вогнем. Священик насмішкувато хихотнув:

— Іслам забороняє?

— Ні. Просто хочу мати ясну голову для роботи.

Кюре підніс чарку.

— У такому разі — за вашу роботу.

Карім помітив, як по коридору туди-сюди ходить мати священика. Зсутулена, аж горбата, вона притискала до грудей банку з варенням. Поліціянт подумав про осквернений гробівець, скінхедів, черницю, яка скуповує шкільні фотографії, — а тепер ще й ці два ходячі привиди. Він наче відчинив скриньку Пандори, і з неї вихопилися жахіття, яким не було кінця-краю.

Священик помітив, куди він дивиться.

— Не зважайте, сину мій. — Він усівся на один із пінопластових матраців. — Я вас слухаю.

Карім м’яко підняв руку.

— Спершу одне прохання. Не називайте мене, будь ласка, «сину мій».

— Маєте рацію, — хихотнув священик. — Професійна звичка.

Насмішкувато дивлячись на гостя, він знову приклався до чарки. На його обличчі знову з’явився розчарований вираз.

— Що саме ви розслідуєте?

Карім подумки із задоволенням відзначив, що кюре досі не знає про осквернення могили. Отже, Крозьє вдалося зберегти це в таємниці.

— Мені шкода, але я не можу вам нічого розповісти. Скажу тільки, що шукаю монастир. Десь в околицях Сарзака чи Каора. Або навіть десь далі, у цих краях. Сподіваюся, що ви мені в цьому допоможете.

— А якого ордену?

— Не знаю.

Священик налив собі знову. Густа рідина вигравала блищиками крізь скло чарчини.

— Тут у нас їх кілька. — Він знову хихотнув. — Місцина сприяє самозаглибленню…

— Скільки саме?

— У нашому департаменті — не менше десятка.

Карім швидко прикинув: щоб відвідати ці монастирі, вочевидь розкидані по всьому регіону, йому знадобиться цілий день, якщо не більше. А зараз уже було по четвертій. Йому лишалося менше двох годин. Безвихідь.

Священик підвівся й став нишпорити в шафі. «Ага, ось воно», — промовив він, гортаючи якийсь довідник зі сторінками з бібльдруку[38]. Його мати зайшла до вітальні й подріботіла просто до пляшки. Навіть не глянувши на Каріма, налила собі. Очі її були спрямовані тільки