Лариса Підгірна - Червона Офелія

Прохолодна Олесина щока притулилася до його щоки. Марко стомлено заплющив очі, наче кіт, якого погладили за шерстю. Вона обвила його шию руками і поцілувала, торкаючись вологими вустами шиї, підборіддя, скронь; не звертаючи уваги на Шведів похмурий вираз обличчя. Відчувала тільки себе, своє бажання. І була переконана, що у нього іншого й бути не може.

Раптом її носик наморщився, і Біличенко відступила на крок від Марка.

— Чим від тебе так смердить? Наче якимись ліками…

— Певно, хлороформу запах в’ївся.

— Хлороформу? — перепитала Олеся здивовано. — Ти нюхаєш хлороформ?

— Я був у мрецькій, — проказав Швед. — Ти ж не знаєш… Анна Головацька загинула.

Біличенко на мить задерев’яніла. Вона втупилася у Марка, розгублено кліпаючи очима, наче механічна лялька.

— Анна? Анна Головацька?

— Так, — проказав Марко. — Анна Головацька, твоя колега. Її знайшли сьогодні в купальнях, біля турецького мосту з простреленою головою.

— Але… Але… — розгублено промовила Олеся. — Й-яяаак? Кому було потрібно вбивати Анну? Господи… Просто не віриться…

— Звідки мені знати… — стиснув плечима Швед. — Я дізнався про те випадково й упізнав тіло…

— Боже… Марку! — Олеся затулила обличчя руками і здавлено схлипнула. — Анна… Боже, Марку, — повторювала вона, впавши у Шведові обійми; — Що це коїться?

— Бог його знає… — Марко стомлено зітхнув і подивився на Олесю. — А ти сьогодні нареченого Головацької бачила? Цього, вусатого, Антіна…

— Так… Антін був у театрі, ми репетирували до самого вечора… І Крамовський там був, Калініченко, і Татарінова… І навіть Остапенко заїжджав подивитися, привіз нам тістечок до чаю… Я не встигла тобі розповісти, — проказала Олеся раптом. — Ми ж завтра до Волочиська їдемо на кілька днів, з гастролями… Твої орли мене супроводили, і я, відколи повернулася додому, все на тебе чекала і тим часом пакувала валізу… Хто знає, що там знадобитися може! Обіцяли, що все буде по вищому розряду, але який розряд у старому панському маєтку в якійсь Тирнуді чи Тарнуді…

— Тарноруді, — поправив Марко. — Колись це було вельми гарне містечко, не гірше за Кам’янець.

— Та нехай, Тарноруді! Анна була не задіяна у спектаклі, — продовжила крізь сльози Олеся. — Але мала їхати разом з нами… Бо ж Антін гратиме! Боже… Як могло таке статися з нею?

— Ну все… Будь ласка, заспокойся. Анну не повернеш, — проказав Марко. — Вона вже з Богом спочиває. Але у мене є й хороша новина.

— Яка? — з повними очима сліз запитала Олеся. — Яка новина може бути доброю після того, що ти мені сповістив?

— Я поїду з тобою… До Волочиська. Якщо ти не проти, звісно.

— Правда? — перепитала Біличенко. — Ти правду кажеш?

— Ну, звісно, люба моя…

Марко пригорнув її до себе, відчуваючи, як тремтить в обіймах її тіло.

— Ну що ти, Олесю… Тремтиш, як горобчик… Я ж буду поряд! — утішав він. — А після того, як повернемось, я вже вирішив: ти переїдеш до мене. Аби я більше не хвилювався, що ти тут одна.

— До тебе? — Біличенко витерла сльози. — А батьки твої що казатимуть? Ні… краще вже ти до мене, якщо справді бажаєш, щоб ми жили разом… Я в невістки не піду!

— І не потрібно… — усміхнувся Марко. — Мої виїжджають з України. За кордон. Будемо вдома самі. Будемо панувати! Буду любити тебе, і ніхто нам не заважатиме!

Олеся підняла обличчя і знайшла поцілунком його вуста.

— Маааарку…. — схлипнула вона. — Може, приймеш ванну? Від тебе такий сморід, що аж в носі крутить… — прошепотіла до Шведа. — В’їлося, здається, у шкіру… Я піду нагрію води, а твій одяг на балконі почеплю, аби вивітрився за ніч цей запах…

Швед провів пальцями по підборіддю…

— Мені б і поголитися не завадило. Хіба що на світанні додому побіжу…

— Навіщо? — Олеся крутнулася, підійшла до старого комоду й витягнула з шухляди невеличку, інкрустовану сріблом скриньку. Відкрила її вічко і простягнула Шведові.

В середині на синьому оксамиті лежало все необхідне для гоління: бритва, помазок і срібна мисочка для мильного розчину.

— Це, звичайно, чуже приладдя… я нічого не викидала, коли сюди поселилася… але я зараз усе для тебе в окропі продезінфікую…

— Дякую, Олесю… — зітхнув Марко. — Однак додому все одно доведеться піти, бо треба ще речі зібрати в дорогу… Але то вже на світанні, — додав він, обіймаючи її. Погляд Шведа впав на інструменти для гоління: кістяні держачки бритви та помазка прикрашала вигадлива срібна інкрустація «Y.K.». Марко торкнувся філігранної монограми пальцями.

— Як цікаво… Ініціали власника?

— Ага, — відповіла Олеся. — До мене тут мешкала родина жидів, Крайцманів… Так мені казали сусіди. Їх більшовики розстріляли. Не знаю… Певно, це належало господареві чи його сину… Ну, добре, Марку… — важко видихнула вона. — Піду нагрію тобі води для ванни, щоб ти не мився у холодній…

— Та годі тобі, я й у холодній! — відказав було Швед, та Біличенко похитала головою.

— Дурниці. І не сперечайся!

Після відра гарячої вода у ванні стала літньою, як у річці. Олеся дістала з шафи рушник, шматок пахучого лавандового мила і суміш, якою ополіскувала волосся.

— Оце тобі, — проказала до Марка. І поки він роздягався, милувалася його струнким, підтягнутим, як ожила антична скульптура, тілом. Далі милила йому спину і груди, мила голову, аби перебити їдкий запах хлороформу, натирала губкою і змивала теплою водою.

— Ну, досить, досить, — Марко розсміявся. — А то мене ще сороки вкрадуть. Тепер я не хлороформом, тепер я лавандою пахнутиму, як моя бабця-небожка, Гелена. Навіть не знаю, що гірше…

— То я пахну, як твоя бабця-небожка? — напівжартома образилася Біличенко. — Я витратила на тебе, невдячного, своє улюблене мило… Знаєш, звідки мені його привезли?

— Мабуть, із Парижа, — Марко бризнув у бік Олесі водою. — Тітка Дарина постійно передавала таке мило бабусі… А мамі якесь таке…. З ароматом жасмину…

— Іменно! — проказала вона. — 3 Парижа! Не вистачало тільки, аби я ще й жасминове на тебе витрачала!

Марко не дав доказати. Піднявся, тримаючи Олесю за руку. Вода хлюпнула з ванни через край, потекла по кахляній підлозі.

Поніс її, чалапаючи мокрими ногами по кахлях, далі у кімнату, до розстеленого ліжка.

— Чуєш? Виходь за мене! — прошепотів між поцілунками.

— Ти геть здурів, Марку! — вона граючись пручалася в його обіймах. — Знаєш мене кілька днів… Спати з тобою буду, але не заміж!

— Так то гріх отак… — відказав, укладаючи її на простирадла. — Чого ти відмовляєш мені?

— Бо ти говориш дурниці! — Олеся подивилася Маркові в очі. — Війна іде, хто знає, як воно буде завтра…

— Так і без війни ніхто не знає, як завтра буде!

— Марку… — вона вже не пручалася, віддавшись на волю його