Марк Леві - Викрадач тіней

хочу на море, — заявив він, — щоб безмежний виднокрай, відкрита далечінь, бризки хвиль і крики чайок…

— Здається, я зрозумів картинку, — зауважив я.

До найближчого узбережжя було триста кілометрів, туди ходив єдиний пасажирський поїзд, їхати — шість годин.

— Винаймемо автомобіль, хай на це піде вся моя санітарська зарплата, я шикую, але, благаю, поїхали на море.

Коли Люк завершував цю фразу, до нас нагодилася Софі.

— У вас незамкнено, я не потурбую? — спитала вона.

— Я думав, ти на чергуванні.

— Я теж так думала, чотири години котові під хвіст. Я переплутала дні, і лише через чотири години збагнула, що нас чергує двоє. А який вечір я могла провести з тобою!

— Атож, — відказав я.

Софі пильно подивилася на мене, вираз її обличчя не віщував нічого доброго. Я широко розплющив очі, щоб без зайвих слів дізнатися, що не так.

— На вихідні ти ідеш до моря, наскільки я розумію? Тільки не треба супитися, я не підслуховую під дверима, Люк волав так, що його було чути на сходах.

— Не знаю, — відказав я. — Якщо вже ти чула нашу розмову, ти могла зауважити, що я ще нічого не відповів.

Люк слідкував за нашим обміном поглядами, як глядач за м’ячем на тенісному корті.

— Роби, як знаєш, якщо ви хочете провести вихідні разом, я знайду що робити, за мене не переживайте.

Люк, певно, здогадався, з якою дилемою я зіштовхнувся. Він скочив на ноги, кинувся навколішки, обхопив ноги Софі руками й заскиглив (пригадую, він утнув подібний номер, щоб уникнути покарання в пані Шефер):

— Благаю, Софі, їдьмо з нами, не копиль губи, не сердься на нього, я знаю, що ти хотіла б провести ці два дні з ним, але він мені рятує життя. Який із тебе лікар, коли ти відмовляєш у допомозі людині, якій загрожує небезпека, особливо якщо ця людина — я? Мене задушать усі ці підручники, якщо ви не вивезете мене звідси. Їдьмо з нами, пожалій мене, я піду собі на пляж, і ви не бачитимете мене, я стану незримим. Обіцяю триматися подалі, я не говоритиму ні слова, зрештою, ти забудеш, що я існую. Два дні на морі, лише ви двоє і моя тінь, прошу, погоджуйтеся, за машину, бензин та готель плачу я, пригадуєш рогалики, які я робив лише для тебе? Я ще не був із тобою знайомий, але вже знав, що ми порозуміємося. Якщо ти погодишся, я напечу тобі таких тістечок із кремом, аж оближешся.

Софі опустила очі додолу й серйозно спитала:

— Яких іще тістечок з кремом?

— Ще одна причина поїхати: ти не можеш не скуштувати моїх тістечок з кремом! Якщо ти відмовишся, цей бовдур теж не поїде, я не зможу провітритися, не зможу повторити матеріал і завалю іспити, коротше, моя лікарська кар’єра у твоїх руках.

— Досить клеїти дурня, — лагідно сказала Софі, допомагаючи йому звестися.

Вона похитала головою та сказала, що «яке їхало, таке й здибало».

— Хлопчаки! Їдьмо на море, тільки щоб тістечка з кремом були по поверненні.

Ми залишили Люка вчитися. Він мав заїхати по нас у п’ятницю зранку.

Поки ми йшли до її дому, Софі взяла мене за руку.

— Ти справді відмовився б від моря, якби я не захотіла їхати? — спитала вона.

— А ти відмовилася б? — відповів я.

Заходячи до своєї кімнати, вона сказала, що Люк — у своєму роді хлопець єдиний і неповторний.

Розділ 9

Звісно, Люк знайшов найдешевшу із наданих в оренду машин. Старий «брік», кожне крило якого було пофарбоване в інший колір. Фари розділяв іржавий, без облямівки радіатор, і вони нагадували пару скошених очей.

— Гаразд, вона дещо зизоока, — визнав Люк, бачачи, що Софі вагається, сідати чи ні в таку купу брухту, — але мотор туркоче, і гальмівні педалі зовсім нові. Хоча зчеплення трохи й скрипить, вона доправить нас до потрібного порту, до того ж, як ви переконаєтеся, вона містка.

Софі завбачливо сіла позаду.

— А ви сідайте попереду, — дозволила вона, зі страшним ляскотом зачиняючи дверцята.

Люк повернув ключ запалювання й радісно всміхнувся нам: мотор справді працював.

Амортизатори були ще часів царя Хмеля, і на кожному віражі нас небезпечно заносило. Через п’ятдесят кілометрів Софі попросила зупинитися на першій же станції обслуговування. Без зайвих розмов вона прогнала мене на заднє сидіння: вона воліла спробувати свій шанс на місці смертника, аніж переживати морську хворобу, метляючись по задньому сидінні від віконця до віконця через кожен поворот керма.

Ми скористалися із зупинки, щоб заправитися та з’їсти по сендвічу.

Решти дороги я не запам’ятав. Я зручно прилаштувався на задньому сидінні й, заколисаний їздою, геть усе проспав. Час від часу я, щоправда, розплющував очі — Люк і Софі жваво щось обговорювали, голоси їхні мене теж заколисували, і я знову засинав.

Через п’ять годин після від’їзду Люк потермосив мене за плече — ми приїхали.

Машину він припаркував перед старим готелем, таким самим обдертим, як і вона. Склалося таке враження, що той старий непотріб сам відшукав дорогу додому.

— Я згодний, що це не чотиризірковий готель, але я пообіцяв заплатити за номери, і це все, на що я здатний, — заявив Люк, витягаючи наші сумки з багажника.

Ми мовчки пішли за ним до вестибюлю.

Власниця цього курортного закладу, певно, очолила його, коли їй було двадцять років, а тепер, коли їй стало на п’ятдесят більше, її вигляд дуже гармонував з усією обстановкою. Я думав, що в міжсезоння ми будемо єдиними клієнтами, але через бильця посхилялося з п’ятнадцять стариганів, яким кортіло дізнатися, хто це прибув.

— Це постійні наші пожильці, — стенула плечима власниця. — Сусідній притулок для людей похилого віку втратив ліцензію, і мені довелося прихистити все це чарівне товариство, не виганяти ж їх на вулицю. Вам поталанило: один із моїх пожильців помер минулого тижня, його кімната звільнилася, зараз я вас туди відведу.

— Оце поталанило, так поталанило! — прошепотіла Софі, піднімаючись сходами.

Хазяйка попросила пенсіонерів потіснитися, щоб пропустити нас до коридору.

Софі кожного з них обдарувала усмішкою.

— Якщо ми скучимо за лікарнею, — кинула вона Люкові, — обстановка нам буде про неї нагадувати.

— А як, гадаєш, я довідався про цей готель? Одна з моїх однокурсниць дала мені адресу, на канікули вона їздить сюди допомагати й заробити трохи грошей.

В одинадцятому номері виявилося два ліжка. Ми з Софі поглянули на Люка.

— Я ж пообіцяв, що вам не набридатиму, — вибачився він, — адже в готелях лише сплять, хіба ні? Але якщо вам потрібний