Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

в глибині долини. Усіх тварин загнали в одну місцину, а майже сотня людей із сокирами та важкими ножами в руках ходила по кісточки у розм’яклій від крові землі, забиваючи їх одну за одною. Перерізали горлянки, розбивали голови і йшли далі, залишаючи на землі ще напівживі тіла. Ці люди… в них були мертві обличчя. Не думаю, що хтось із них добре спав наступними місяцями. А вівці, корови й кози, замість розбігатися навсібіч, стояли, перемішані, онімілі від жаху, срали під себе. І нехай ніхто, хто цього не бачив, дурнувато не посміхається. Тварини також можуть оніміти від жаху, так наче коло крові та тіл, яке припирало їх до скелі, мало якісь магічні властивості й унеможливлювало втечу. Врешті, може, так воно й було? Усім керував чародій, а його синій одяг майже по пояс був забризканий кров’ю. Побачивши мене, він тільки махнув рукою й наказав іти геть. Якщо колись побачите в чаклуна такий вираз обличчя, то зрозумієте, що дискутувати тут немає сенсу. Мені здавалося, що повітря навколо нього танцює й вирує. Через сморід крові, жовчі й гівна ледве можна було дихати… Я втік звідти так швидко, як тільки міг.

Кеннет роззирнувся навколо. За півмилі було Перехрестя, де дорога відгалужувалася на схід. Звідти було недалеко й до Белендена.

— На шляху тривало сходження, — самими губами усміхнувся Варгенн. — Ну, назвемо це так. На вузький шлях, що здіймався укосами вгору, пхалося кількадесят тисяч людей. Селяни, купці, ремісники, шляхта. Мабуть, уперше в житті всі тут виявилися рівними в правах та обов’язках. Мали один закон — іти вгору, і один обов’язок — іти вгору. Узбіччя вздовж дороги були завалені пакунками та згортками, які виявилися надто важкими, щоб їх тягнути з собою. Люди лаялися, плакали, бурмотіли собі під ніс, але лізли одне за одним. А тиснява… Дотепер розповідають легенди про якогось купця, який помер на дорозі, але тиснява була такою сильною, що він не впав, а був підхоплений людською річкою й винесений на саму верхівку — і тільки там опустився на землю.

Коли прибрали вози, швидкість збільшилася вдвічі, але все одно принаймні половина біженців досі стирчала біля підніжжя Лиски.

Я навіть не намагався передавати накази капітана. Сам імператор не змусив би цей натовп сходити швидше…

Десятник поправив пояс із сокирою, його очі потемнішали, а на вкритому синім татуюванням лобі з’явилися зморшки.

— А коли я був під горою, почалася наступна атака. Та, серйозна…

* * *

Плечі онагрів бахнули об поперечину, чотири палаючі жбани майнули понад барикадою. Одразу після них брязнули «скорпіони». Машини підстрибнули на позиціях, і їх миттю заполонили артилеристи. Заскрипіли натягнуті канати. Вже з першого погляду було помітно, що їхні залоги аж ніяк не поступаються справністю піхоті: кожен жест, кожен рух мав сенс, усі були на своїх місцях і працювали як єдиний механізм.

Принаймні так це виглядало для молодого гінця з Гірської Варти.

Ще до того, як він устиг пробігти третину дороги назад, машини дали наступний залп. Коли знайшов командира Сімнадцятого — третій. Усе з точністю до удару серця. Полковник кинув йому кілька фраз і відіслав нагору. Роль гінця виявилася пекельно втомливою.

Він схопився за канат і почав підйом, замислившись, скільки ще разів доведеться сьогодні лазити цим шляхом.

Нагорі його привітав град стріл. Кочівники зрозуміли, що на скелях навколо входу сидять якісь стрілки. Якщо хтось сподівався, що сто стоп висоти охороняли солдатів від стріл, то композитні тугі луки кінноти ці надії відбирали. Стріли летіли так високо в небо, що майже зникали з очей. На мить вони нерухомо зависали, а потім поволі поверталися й летіли до землі, набираючи швидкість. Десятки стріл із десятків луків щосекунди. Вартівники шукали захисту під рахітичними деревами, поміж скелями, користалися з кожної щілини. Ті, в кого були щити, могли вважати себе щасливцями.

Але Гірська Варта все одно билася. Арбалети регулярно натягувалися, щомиті кілька, кільканадцять солдатів вихилялося з-за дерев та скель і стріляли. Ржання та виск коней свідчили, що цілком влучно.

Капітан лежав на самому краю скелі та споглядав битву. Він абсолютно ігнорував стріли, які падали навколо. Варгенн коротко йому відрапортував.

— Я так і думав. Що саме сказав той піхотинець?

— Перекажи своєму командиру, що я знаю, і нехай він мене не вчить. І скажи, що коли вони проламають другу барикаду, він повинен відступити, це наказ.

— Коли проламають, га? Не «якщо». І накази мені починає віддавати… Він і справді вже ступив на шлях до Будинку Сну. Мабуть, звідси вся ця його відвага. Дивись.

Гонець ліг поруч, хоча все в ньому криком кричало, що лежачи він ще більше ризикує отримати стрілу. Про це було забуто, щойно він глянув униз.

Кіннота згрупувалася на флангах, здебільшого обстрілюючи Варту на скелях. Тим часом у центрі тривали приготування. Кочівники ігнорували снаряди з машин: просто час від часу якийсь жбан вибухав хмарою вогню або ж серія зі «скорпіонів» проріджувала їхні ряди. Вони твердо стояли на місці, наче найкращі загони Імперії.

— Міцні, — капітан неохоче кивнув. — Кілька машин їх не злякає.

Раптом у центрі закипіло, й попереду се-кохландійської армії з’явилися сотні піших, які тягнули перед собою фашини. Бігцем рушили вперед.

— Будуть атакувати пішими. І вже знають межу прицілювання.

— Чого?

— «Чого, пане капітане», вартівнику. Не забувай про формальності. Вистрілу зі «скорпіонів». Вони стріляють доволі пласко, до того ж — над двома барикадами. Це означає, що снаряди не можуть упасти ближче, ніж за триста чи чотириста ярдів перед ними. Онагри мають відстань вистрілу сто п’ятдесят ярдів, хіба що ризикнуть вдарити по власним солдатам. Коли ті дикуни наблизяться на таку відстань, нам залишаться лише арбалети.

Атакуючи пішим строєм, кочівники рухалися швидко й по мірі наближення до залишків першої барикади змикали стрій. Десь за триста ярдів від укріплень отримали залп із важких арбалетів.

Без помітного результату.

— Зарано, най йому, зарано. Я готовий закластися, що ті, в перших рядах, носять дві чи три стьобанки поверх кольчуги.

Навіть якщо стріла пройде крізь фашину, вона не зможе пробити такий панцир. Три роки б’ються з імперською піхотою і встигли багато чому навчитися.

Нападники пройшли ще сто ярдів. Тепер рухалися спокійно, плече у плече. Чотири палаючі жбани вибухнули в колоні, зібравши свій урожай, але місця тих, хто загинув, заповнилися за кілька секунд. Сто п’ятдесят ярдів.

Наступний залп ударив у стіну зв’язаного гілля. Цього разу кілька нападників затнулися, випустили в’язанки й попадали.

Але їхнє місце відразу