Оксана Іваненко - Тарасові шляхи

На щастя, Сошенкові стрівся знайомий—механік сцени. Карташов.

— Добрий день, — привітався до нього Сошенко, — чи не бачили ви випадково майстра Ширяєва?

— Оце тільки його хлопець-рисувальник до мене забігав, — відповів Карташов.

— Який хлопець? — зацікавився Сошенко.

— Та у нього працює, Тарас Шевченко. Хороший хлоп'яга, талановитий, він усі малюнки Ширяєву робить, а цілісінький день на самому чорному хлібі. Я вже йому кухлик чаю іноді даю, а то охляне зовсім...

— Талановитий, ви кажете?

— Дуже.

— Я ж задля нього й прийшов, — зрадів Сошенко,— я хочу поговорити про нього з Ширяєвим.

— Поговоріть, тільки навряд чи вийде що. Поки театр не закінчать, йому й дихнути ніколи.

— А все-таки я спробую.

— Ну, що ж, щасти вам, я тільки радий за хлопця буду, він путящий.

Ніхто з товаришів до того і підозри не мав, що лагідний, скромний, непомітний Іван Максимович Сошенко може виявити стільки наполегливості, упертості і навіть дипломатії.

Побачивши суворе обличчя Ширяєва, яке ніяк не сприяло люб'язній розмові, Іван Сошенко раптом зробив найприємнішу усмішку.

— Нарешті я вас бачу,— промовив він.— Я вже стільки начуваний про вас, а тепер я просто захоплений вашою живописною працею. Дозвольте познайомитися — художник Сошенко.

Ширяєв скоса, з-під насуплених брів, поглянув на художника. Але чиє кам'яне серце не зворушать похвали і лестощі, і що можна було мати проти цього люб'язного молодого художника?

На його прохання Ширяєв охоче повів показати вже розписані, золотом плафони.

— Чудесно виконані малюнки! — вже цілком щиро хвалив Сошенко. Адже він знав, хто автор цих малюнків.— Я чув, у вас є прекрасний рисувальник.

Ширяєв підозріло покосився на художника.

— Непоганий, — промимрив він крізь зуби. — Та всіх їх треба в руках тримати.

— Я б хотів, щоб ви дозволили йому інколи приходити до мене,— вів далі художник.

— Він учень, кріпак, хай знає своє місце! — одрубав хазяїн. — Навіщо його балувати?

— Але й вам, вашій артілі, було б корисніше, коли б він підучився, і я теж, може, став би вам у пригоді. Я з великою охотою зробив би ваш портрет і портрет вашої дружини.

— Що ж, — тепліше вже промовив Ширяєв. — Коли є охота повозитися з цим хлопцем — повозіться. Тільки до кінця цього підряду і мови бути не може.

— Ну, звичайно, звичайно! — задоволений хоча б частковою перемогою, закивав головою художник.— Я сам розумію, що тепер у вас роботи по горло. Але умова — після відкриття театру — я у вас в гостях.

— Прошу ласкаво! — з кривою усмішкою мовив Ширяєв. йому і лестило знайомство ще з одним художником-"академістом" і не дуже подобалася його зацікавленість Тарасом.

Оркестр закінчував репетирувати увертюру. Найкращі співачки — Степанова і Воробйова, виконавиці ролей Анто-ніди і Вані, — закутавши горло, стояли в кутку сцени, чекаючи своїх виходів. У другому кутку балетмейстер Тітюс, учень знаменитого Дідло, щось гаряче і сердито пояснював кордебалету — ученицям театральної школи, а в залі ще вели схвильовану розмову Глінка, Вієльгорський і Жуковський.

"У кожного своє", подумав Сошенко і раптом побачив десь під стелею свого Тараса.

Тарас під самісінькою банею вимальовував якийсь візерунок, увесь захопившися роботою і мугикаючи собі під ніс — цього, звичайно, не чув Сошенко — щось у такт тій музиці, яка линула знизу.

— Нічого, вода камінь точить! — усміхнувся Сошенко. — А я не відступлюся. Треба його малюнки показати Великому Карлу і розповісти про нього Жуковському. Це твій обов'язок, Іване! — сказав він сам до себе, ніби підтримуючи себе в цьому рішенні.

ДРУЗІ З ОЛІМПУ

— Браво! Браво!

— Бравіссімо!

Увесь театр збожеволів. Особливо молодь. Особливо верхні яруси і райок. Там уже публіка не стримувала себе так, як пишно вбрані пані і панянки, які сиділи в партері і ложах бельетажа.

Від дії до дії це загальне захоплення новою оперою все підвищувалося. Останнім часом панувала мода на італійську музику. Петербург захворів на справжню італоманію. А тут зі сцени лунали рідні російські наспіви, полонило всіх чудесне контральто Воробйової, яка зворушливо виконувала партію сироти Вані. Всі актори — і солісти, і хористи — не тільки співали, а грали, як ніколи. У четвертому акті хористи так напали на Сусаніна-Петрова, що порвали на ньому сорочку. А остання дія — загальне торжество народу в Кремлі — вразила навіть найспокушеніших любителів музики. Це була не просто насолода. Вся музика будила найглибше і найцінніше в серці кожного — любов до батьківщини.

У ложі, що її з великими труднощами зумів дістати в останні дні меткий на такі справи Аполлон Мокрицький, зібралися молоді художники із своїм улюбленим Карлом Великим на чолі.

— Я ж казав, я ж казав, що треба обов'язково піти!—