Оксана Іваненко - Тарасові шляхи

— Ну, ви маєте рацію, Аполлоне Бельведерський,— засміявся Карл Павлович. — Я справді був переконаний, що Глінка здатний лише на романси, і я дуже радий за нього, за його успіх. Врешті я радий за всіх нас. Це справжня перша російська опера. Дурна пані Нессельродиха сказала, що це "la musique des cochers", — "кучерська музика", а подивіться, в якому захваті всі.

— Гляньте, гляньте, Карле Павловичу, — мало не схопився з місця Аполлон, — он Пушкін!

— Де він? От кого люблю і поважаю всім серцем!

— А он в партері, в одинадцятому ряду, коло проходу, в кріслі! Бачите, як аплодує! Ні, сьогодні просто свято, і театр особливо нарядний, урочистий. Це добре, що відкрили театр після ремонту саме цією оперою.

— Між іншим, Карле Павловичу,— вставив Сошенко,— хоча я в такому ж захопленні від цієї чудесної музики і всієї постави, як і всі, проте мені хочеться звернути увагу вашу на нові плафони. Майже всі малюнки зробив мій протеже Тарас під керівництвом архітектора театру Кавоса. Той самісінький Тарас, малюнки якого я вам показував.

Обличчя Карла Павловича враз змінилося з безтурботно веселого на серйозне й уважне.

— Я думав про нього весь час, — сказав він. — Його не можна кидати напризволяще. Це талант. Його малюнок "Едіп в Афінах", який ви приносили, мене просто здивував. Не часто трапляється, щоб молодий художник міг так зосередитися, бути таким простим і лаконічним у розв'язанні композиції, йому треба малювати й малювати.

— Але я казав вам, Карле Павловичу, — відповів сумно Сошенко, — все розбивається перед жахливою дійсністю — він кріпак, хоча й з таким некріпацьким обличчям, як ви сказали, коли побачили його у мене.

— Він повинен бути вільним! — спалахнув Карл Великий.— Я сам візьмуся за цю справу, говоритиму з його паном. Невже він не зрозуміє, що цей хлопець — талант, талант, яких мало. Ви, Сошенко, довідайтеся про його пана, а поки що і ви, і Мокрицький, і Петровський, і Михайлов — усі допомагайте цьому хлопцеві, учіть його.

— Звичайно! Сошенко вже познайомив його з нами,— милуючися поривом любимого вчителя, радісно промовив Мокрицький. — Коли б ви знали, яка це цікава, щира натура!

Брюллов усміхнувся, і Мокрицький зрозумів, що Брюллову досить було глянути на малюнки хлопця, щоб побачити далеко більше, ніж бачили всі вони.

— Ви після театру додому, друзі? — спитав Карл Павлович. — Я їду вечеряти до Вієльгорського. Там я поговорю про вашого Тараса і з графом Михайлом і з Жуковським.

*

У тісному чоловічому колі ближчі друзі святкували успіх Михайла Глінки. Карл Павлович вірно сказав у театрі: "Врешті я радий за всіх нас". Так сприйняли оперу всі ті, кому дорога була російська література, російська музика, все російське мистецтво. Усі раділи, сміялись, жартували.

— Замість велерічивих промов, — оголосив один з приятелів Глінки Всеволожський, — ми виконаємо на честь нашого дорогого композитора канон. Музика Одоєвського, Вієльгорського і самого Глінки, а автори — кожен виконає написаний ним куплет. Прошу починати Василя Андрійовича Жуковського!

Граф Вієльгорський відкинув назад свою поетичну шевелюру і сів за рояль.

Жуковський вийшов на середину кімнати і, удаючи актора на концерті, проспівав:

— Пой в восторге, русский хор,

Вышла новая новинка.

Веселися, Русь, наш Глинка

Уж не Глинка, уж не

Глинка, а фарфор!

Він по-диригентськи махнув рукою, і всі чоловіки підхопили: "Уж не Глинка, уж не Глинка, а фарфор!"

Жуковський поважно розкланявся. І поряд з ним встає поет Вяземський:

— За прекрасную новинку

Славить будет глас молвы

Нашего Орфея — Глинку,

От Неглинной, от Неглинной — до Невы!

Жуковський показав рукою, щоб усі наповнили склянки вином, а тоді знову заспівав:

— В честь толь славные новинки

Грянь, труба и барабан.

Выпьем за здоровье Глинки

Мы глинтвейна, глинтвейна стакан!

Усі високо підняли склянки з глінтвейном, а на середину вибіг Пушкін:

— Слушая сию новинку,

Зависть, злобой омрачась,

Пусть скрежещет, но уж Глинку

Затоптать, топтать, топтать не может в грязь!

І він притопнув енергійно ногою, і всі підхопили з особливою насолодою: "Затоптать не может в грязь!"

— Ні, ні, ні, таких не затопчеш! — весело сказав Брюллов. — Заздрість, злоба — усе безсильне перед справжнім мистецтвом, перед талантом.

Вони ще і ще виконували цей жартівливий, але для кожного з них повний глибокого змісту "канон". Особливо меткі і гострі пушкінські рядки — і підіймали чари за рідне мистецтво, за дружбу.

Нелегко було кожному з них творити за