Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

і люта як чорт. Ми обоє хотіли дитину. Прісцилла обдурила мене й одружила на собі. Я погодився лише тому, що хотів дитину.

— Що ти верзеш? Ти наполягав на аборті.

— Це вона хотіла зробити аборт, а я й сам не знав, чого хочу. А коли дитини не стало, жахливо цим переймався. Прісцилла сказала, що вона знову вагітна. Це придумала ваша матінка. Але то була брехня. Я побрався з нею, бо не пережив би втрати ще однієї дитини. А виявилося, що ніякої вагітності й не було.

— О Господи! — Я підійшов до каміна й узяв до рук мармурову статуетку.

— Постав, будь ласка, на місце, — сказав Роджер. — Тут тобі не антикварна крамниця.

Коли я виконав його наказ і вийшов до передпокою, у дверях з’явилася чарівна дівчина. Вона була вбрана в полотняну рожево-лілову куртку та білі слакси, її темно-каштанове волосся розкуйовдилося й золотаво мерехтіло, та й загалом вона мала такий безтурботний вигляд, наче перебувала на яхті. Її обличчя світилося якимсь піднесеним внутрішнім сяйвом, яке було не просто ознакою доброго здоров’я й засмаги. На вигляд їй було близько двадцяти. У руках вона тримала торбинку з покупками й поставила її просто на підлогу біля дверей.

Я почувався дуже збентеженим. Невже в нього таки була дитина? Оця дівуля?

Роджер скочив на рівні й кинувся до неї, обличчя його пом’якшало й теж засяяло, очі, широко розплющившись, здавалися більшими й променилися теплом. Він поцілував дівчину в губи, а потім притримав на мить у руках, роздивляючись її, усміхаючись і дивуючись. Відтак коротко захоплено кинув: «Ох!» — і повернувся до мене.

— Це — Меріголд, моя коханка.

— Тобі не знадобилося багато часу, щоб знайти її.

— Люба, це Прісциллин брат. Краще розповісти йому все, чи не так, дорогенька?

— Звісно, коханий, — серйозно погодилася дівчина, відкидаючи з лоба волосся й притулившись до Роджера. — Нам варто розповісти йому все. — У неї був ледь помітний акцент мешканки Вест-Кантрі[27], і тепер я помітив, що їй більше двадцяти років.

— Ми з Меріґолд уже давно разом. Вона була моєю секретаркою. Роками ми й так майже жили разом, але приховували це від Прісцилли.

— Не хотіли травмувати її, — пояснила дівчина. — Самі несли свій хрест. Так важко було зрозуміти, як краще вчинити. Це були жахливі часи.

— Але їм настав край, — втрутився Роджер. — Дякувати Богові, усе позаду. — Вони трималися за руки.

Цей випадковий епізод чужого щастя сповнив мене ненависті й жаху. Я не зважав на дівчину й звернувся до зятя:

— Бачу, що жити з дівчиськом, яке тобі в доньки годиться, веселіше, ніж піклуватися про старшу жінку, пов’язану з тобою шлюбною обітницею.

— Мені тридцять років, — заперечила Меріґолд. — І ми з Роджером кохаємо одне одного.

— «У багатстві та бідності, здоров’ї та хворобі». І тоді, коли моя сестра найбільше потребувала підтримки, ти просто вижив її з дому.

— Я цього не робив!

— Брешеш!

— Меріґолд вагітна, — сказав Роджер.

— Як ти можеш казати мені це? — вибухнув я. — Та ще й з таким підлим вдоволеним виглядом? Мені що, радіти, що ти зачав чергового виродка? Ти так пишаєшся тим, що зраджуєш дружину? Мені це здається огидним: стариган і дівчисько. Якби ви тільки знали, якими жалюгідними потворами здаєтеся: мацаєте одне одного й вульгарно виставляєте напоказ своє задоволення від того, що позбулися моєї сестри… Ви чисто парочка вбивць…

Вони відійшли одне від одного. Меріґолд сіла й кинула палкий і приголомшений погляд на свого коханця.

— Ми не навмисно, — намагався пояснити Роджер. — Так сталося. Ми не можемо приховувати свого щастя. Принаймні тепер ми чинимо так, як велить сумління: припинили брехати. Ми хотіли б, щоб ти поговорив із Прісциллою, пояснив їй усе. Господи, яке було б полегшення! Чи не так, люба?

— Ми зненавиділи брехню, чесне слово, правда ж, коханий? — додала Меріґолд. — Ми роками жили в брехні.

— Меріґолд мала малесеньку квартирку… я навідував її там… жалюгідна ситуація.

— А тепер це все позаду… ох, мати можливість сказати правду — це так… Нам так шкода бідолашну Прісциллу…

— Якби ви тільки бачили себе, — повторив я. — Якби ви тільки бачили себе… А тепер, будьте люб’язні, віддайте Прісциллині прикраси…

— Перепрошую, — перервав мене зять. — Я вже пояснив.

— Вона хоче отримати свої прикраси, норку, ту статуетку, смугасту вазу, якусь емаль…

— Це я купив ту статуетку. Вона стоїть тут. І так сталося, що мені подобається та емаль. Це не лише її речі. Хіба ти не розумієш, що ми не можемо просто зараз почати розподіл майна? Тут ідеться про гроші. Вона втекла й залишила свої речі, то хай почекає трохи! А одяг можеш забрати. У ці твої велетенські валізи влізе чимало всілякого добра.

— Я запакую їх, добре? — поцікавилася Меріґолд і вийшла з кімнати.

— Ти ж скажеш Прісциллі, чи не так? — перепитав Роджер. — Це було б для мене справжнім полегшенням. Я такий боягуз. Ніяк не міг зізнатися їй.

— Щойно твоя подруга завагітніла, ти навмисне вигнав дружину з дому.

— Я не планував цього! Ми діяли навмання й були, чорт забирай, нещасними. Ми чекали й чекали…

— Сподівалися, що вона помре, — припустив я. — Дивно, що ти її не вбив.

— У нас буде дитина, — сказав Роджер. — Ця дитина дуже важлива, і я хочу бути з нею чесним. Гадаю, вона теж має якісь права! Ми нарешті знайшли своє щастя, цілковите й відверте. Я хочу, щоб Меріґолд була моєю дружиною. Прісцилла ніколи не була щаслива зі мною.

— А ти думав про те, що тепер буде з Прісциллою та на що перетвориться її існування? Ти спочатку вкрав у неї життя, а тепер викинув її на смітник.

— Ну, вона моє життя теж украла. Вона вкрала в мене купу років, коли я міг бути щасливим і дихати вільно!

— Ох, іди до дідька! — крикнув я й вийшов у передпокій, де Меріґолд уклякла біля валіз в океані шовку, твіду й рожевої білизни. Більшість речей видавалися абсолютно новими.

— Де її норка?

— Я поясню, Бредлі.

— Ох, посоромилися б, — сказав я. — Подивіться на себе. Ви нечестиві люди. Вам мало б бути дуже соромно.

Вони знесилено подивилися на мене і, як мені здалося, співчутливо ззирнулися. Я їх не займав. Немов їхнє щастя перетворило цю парочку на святих. Хотілося роздерти їх, розірвати на шматки. Але вони були невразливі у своєму блаженстві.

— Не збираюся чекати, поки ви запакуєте валізи, — повідомив я. Не міг дивитися, як та дівуля стріпує Прісциллиними речами й охайно складає їх. — Можете надіслати їх на мою квартиру.

— Так, так, ми так і