Джордж Орвелл - Нехай квітне аспідистра

Veuillez Іе dire done selon

Que vous estes benigne et doulche,

Car ce doulx motn’est pas si long

Qu’il vous face mal en la bouche[5].

— Що це означає?

Гордон пояснив їй.

— Я не можу, Гордоне. Не можу.

— Скажи «так», Розмарі! Скажи! Хіба сказати «так» не так само просто, як сказати «ні»?

— Ні, не так само просто. Для тебе, можливо, й так. Ти чоловік. У жінок все інакше.

— Ну скажи «так», Розмарі! «Так!» Це ж геть просто. Ну ж бо! Давай.

— Господи, Гордоне, люди подумають, що ти вчиш папугу розмовляти.

— Хай йому біс! Це не смішно.

Не було сенсу далі продовжувати сперечатися. Вони знову вийшли на головну вулицю і пішли далі. Із зовнішнього вигляду Розмарі, з того, як вона вдягалася, як виглядала, можна було багато сказати про її виховання і життєвий досвід. Вона була чотирнадцятою дитиною в одній з тих великих постійно голодних родин середнього класу. Батько її був юристом. Сестри давно повиходили заміж, або навчали дітей у школі, або клацали на друкарських машинках в офісах. Брати працювали на фермах у Канаді чи на чайних плантаціях на Цейлоні або служили в якихось сумнівних полках у Британській Індії. Як і будь-яка дівчина, чия юність була сповнена активної діяльності, вона не поспішала розлучатися з дівоцтвом. Розмарі хотілося залишитися дівчиною. Тому вона й була такою незрілою в інтимному сенсі — зберігала вірність цнотливій атмосфері великої родини. Вона з молоком матері увібрала два правила: жити чесно і не лізти в чужі справи. Вона була справді великодушною — настільки, що жодного разу не дорікнула Гордонові через те, що він мало заробляє.

Гордонові все це було чудово відомо, але зараз він переймався геть іншим. У світлі ліхтарів поруч з підтягнутим, струнким тілом Розмарі він почувався неотесаною потворою. Жалкував, що вранці не поголився. Нишком опустивши руку в кишеню, щоб перевірити, чи не загубив він свій дріб’язок, намацав монети, що залишилися — чотири шилінги і чотири пенси. Еге ж, на вечерю не запросиш. Знову доведеться вештатися вулицями, в кращому разі заскочити в «Ліоне» на чашку кави. От же паскудство! Розважатися з порожніми кишенями!

— Ось так, що не кажи, а все зрештою зводиться до грошей, — продовжив він.

Ці слова здивували Розмарі.

— Тобто, «все зводиться до грошей»? — піднявши очі, запитала вона.

— Тобто, що у мене все не так, як у людей. Бо в основі всього лежать гроші. Особливо в основі наших стосунків. Саме через них ти і не можеш мене покохати. Вони — як перешкода на шляху наших почуттів. Я відчуваю це щоразу, коли цілую тебе.

— Гроші! Який в біса стосунок до нас із тобою мають гроші, Гордоне?

— Гроші мають стосунок до всього. Були б вони у мене, ти б мене покохала.

— Що за дурниці? Авжеж, ні.

— Ти б просто нічого не могла вдіяти. Хочеш сказати, що гроші не роблять чоловіка більш гідним кохання? Поглянь на мене! Подивись на це обличчя, подивись на цей одяг, на мій вигляд. Думаєш, так би я виглядав, якби заробляв по дві тисячі на рік? Якби у мене було більше грошей, я був би зовсім іншою людиною.

— Якби ти був зовсім іншою людиною, я б тебе не покохала.

— Дурниці. Сама подумай: ти б спала зі мною після весілля?

— Що це за запитання такі? Ну звісно! Інакше навіщо одружуватися?

— Так-так! А якби у мене був непоганий статок, ти б вийшла за мене заміж?

— Чому ти про це запитуєш? Ти сам знаєш, що ми не можемо дозволити собі весілля.

— Так, знаю. Але якби могли, вийшла б за мене?

— Не знаю. Мабуть, так.

— Ага! Ось бачиш, гроші справді мають значення!

— Ні, Гордоне, ні! Так нечесно! Ти все перекручуєш.

— Ні, не перекручую. Як будь-яка жінка, в глибині душі тобі хочеться грошей. Ти б хотіла, щоб я мав гарну роботу, хіба ні?

— Певна річ, але все не так, як ти це бачиш. Авжеж, мені б хотілося, щоб тобі більше платили.

— Тобто ти б хотіла, щоб я й надалі працював у «Новому Альбіоні»? Щоб повернувся туди і знову почав вигадувати рекламу для Кью-Ті соусу і сніданків швидкого приготування? Цього ти хочеш?

— Ні, я ніколи такого не казала.

— Але думала про це. Всі жінки так думають.

Гордон був неправий, і він це розумів. Розмарі ніколи навіть на думку не спало б запропонувати йому повернутися до «Нового Альбіону». Але цієї миті він думав не про це. Його боляче вразило те, що Розмарі вкотре відмовила йому у близькості. Та разом із тим Гордон був задоволений собою — все-таки він не помилявся у своїх переконаннях. Між ними стояли гроші. Знову ці кляті гроші! І тут Гордон вибухнув саркастичною промовою:

— Ви, жінки, завжди применшуєте масштаби наших задумів. Нам без вас ніяк, а від вас зажди чути те саме: «Заховай свої моральні цінності подалі і заробляй більше грошей». «Заховай свої моральні цінності подалі, цілуй дупу керівництву і купи мені шубу — таку, щоб була кращою, ніж у сусідки», — ось що у вас на думці. Хоч куди подивися, всюди чоловіки, в яких на шиях висять жінки і тягнуть їх донизу — до жалюгідної вілли на кілька господарів у передмісті з меблями в оренду, з портативним радіопередавачем і аспідистрою на підвіконні. Жінки тільки стримують наш розвиток. Стоять на шляху прогресу. Але в нього я й сам не вірю, — невдоволено сказав Гордон.

— Гордоне, ти кажеш ДУРНИЦІ! Наче жінки винні в усіх гріхах.

— Бо, зрештою, так воно і є. Бо саме жінки слідують заповідям грошей. А чоловіки тільки потурають їм. А що ще їм робити? Так, ми сповідуємо це, але не віримо. Та рушійною силою тут є жінки. Жінки зі своїми віллами у передмісті, шубами, дітлахами і аспідистрами.

— Річ НЕ в жінках, Гордоне! Хіба це жінки вигадали гроші?

— Яка різниця, хто їх вигадав? Правда в тому, що ви, жінки, поклоняєтеся їм. У вас є якесь інтуїтивне чуття до них. Добро і зло в жіночій свідомості визначаються виключно двома категоріями — наявністю або браком грошей. Поглянь на нас із тобою. Ти відмовляєшся спати зі мною