Наталія Ярославівна Матолінець - Гессі, Наталія Ярославівна Матолінець

кинула останній погляд на пані Рошері. Фіренська гостя замислено роздивлялась протилежну стіну ресторану. Вона повільно сьорбала вино, і від нього її губи здавались ягідними. Або закривавленими.* * *

— Олейн Тавіш? — Даррін кашлянув і розпустив вузол на шийній хустці. Темно-зелена, вона личила до його волосся. Гессі це помітила, але соромилася сказати про це вголос.

— Так. Генрі питала, — пояснила дівчина, не бажаючи критися через власну сестру та її вигадки.

— Вона вчилась у нашому коледжі. У дівочому класі. А її двоє братів — разом з Морґіном. Чваньковиті, що жах. Ми з ними нечасто спілкувались. Хоча наші батьки товаришували ще раніше. Але саме було багато проблем із книгарнею. А допомоги від Тавішів не дочекались. От і вся історія.

— Зрозуміло… — Гессі втішилась, що принесе Генріці добрі новини.

— А ти ж як? Фауста сказала, що ти вже ходиш на заняття після хвороби.

— О, все гаразд. Дякую.

— Мабуть, тепер ти не захочеш більше ходити зі мною до театру. — Даррін коротко розсміявся.

— Чому? — здивувалась Гессі. — Я думала, що це ти не захочеш, — зізналась вона і перепитала: — Тож чому?

Даррін на мить замовк, ніби хотів дати їй час зрозуміти жарт, а тоді тихо додав:

— А й справді, чому?..

— Власне, я б хотіла перепросити. То мав бути хороший вечір, а я його так зіпсувала…

Даррін смикнув себе за волосся.

— Та ні. Думаю, якби я надто перехилявся з балкона, то в мене б теж голова запаморочилась. І я б загримів просто-таки до партеру. — Він зиркнув на Гессі з усмішкою. — Це тобі пощастило, що ти така маленька й тендітна панночка, що тебе зміг утримати той пан. А на мене йому б точно сили на стало!

Гессі згадала про блакитноокого, але зараз він видався їй таким далеким і примарним… А Даррін стояв зовсім поруч і розповідав щось веселе, щоб вона не почувалася винною. Хвиля вдячності затопила Гессі, і дівчина всміхнулася ширше:

— Ох, облиште, пане Олліш, я так розумію, тепер жодної ложі?

— У цьому сезоні, мабуть, ні. А якщо справи в батька підуть добре, то з осені ми викупимо якусь ложу на весь сезон. І ходитимемо на всі прем’єри! Мама вже давно каже, що так варто зробити. І Фауста. Хоча Фаусту часто однокласниці кличуть. Тобто… — Він подивився на Гессі поглядом трохи більш схвильованим, ніж до того: — Тобто й ми вдвох теж ходитимемо. Якщо ти захочеш.

— Побачимо…

Після розмови Гессі швидко попрощалась, щоб іти додому. Щойно вона переконалася, що Даррін не ображений на неї, як їй захотілось негайно зникнути й не розводитися про театр і наступний сезон. Можливо, це трохи неґречно, проте Даррін, здається, цілком уловив її настрій і без найменшої зауваги, навіть без пропозиції провести, вирушив у своїх справах.

Гессі подумала, що було б добре подарувати йому якісь зі старих видань із їхньої бібліотеки. Дарріну вони би припали до душі. Та й ніхто вдома не читав їх, і Гессі часом думала, що батько просто привозив старі книги до колекції, аби було чим похизуватись перед гостями. Люди взагалі вельми любили цей зв’язок із речами, проте декотрі потребували виключно дорогих. Ніби їхня вартість мала заповнити щось, досягти якоїсь внутрішньої межі чи показника щастя.

Гессі замислилась про те, яка річ для неї самої найдорожча. Першою на думку спала камера, проте потім у голові з’явилася книга про Аїдена і таємничу Академію й багато-багато приємних дрібниць. Урешті Гессі піймала себе на думці, що всі ті речі були чиїмись подарунками. Адже все стає набагато важливішим та дорожчим, якщо пов’язує з іншою людиною.

Дорогою додому дівчина пригадала, що батько дав їй грошей. Проте бажання купувати щось для себе не було ані найменшого. Зрештою Гессі зайшла до великого магазину з капелюшками, шальками й рукавичками та вибрала там легку весняну шаль трав’янисто-зеленого кольору. А тоді занесла її панні Доанні.

— Ого! Гесті, ну знайшла чого тратитись! — Доанна тут же легеньким рухом скинула свою картату шаль і приміряла зелену.

Личила обнова неймовірно. Наречена Аїдена, як і він сам, кохалась у зеленому.

— Мені радісно, коли тобі радісно, — зізналась Гессі, спостерігаючи, як Доанна кружляє вітальнею. — До речі, не хочеш прийти до нас? Матінка…

Доанна махнула рукою, мовляв: «Тільки не про вашу рідню!»

— Поки що годі з мене соціального життя! Я вже була вчора в пані Рабени, — повідомила вона тихо, проте з краплею урочистості. — Коулі, щоправда, наплела їй про те, що я могутня чаклунка і все таке. Але Амарга, на щастя, на все те дивиться, як на дитячі казочки. Здається, вона доволі поблажливо ставиться до чуток. І розповіла мені, що ходила з паном Олвеном до театру.

— О, і як їй?

— Удавала, що байдуже, а проте так і променилась гордістю від того, що він сам її покликав, до того ж іще й вибрав гарну виставу, а раніше лише відмахувався від таких ідей. От бачиш, деякому чоловікові треба дожити до першої сивини, щоб допетрати, що його жінці треба для щастя!

Доанна сіла на диван, простягнула ноги й уперлась ними в ніжку низького столика, заставленого тарілками з печивом і темно-зеленими чашками.

— Я не знаю, що мені треба для щастя, — зізналась Гессі.

Доанна подивилась на неї скоса:

— Ніхто не знає, Гесті. Ніхто. Хоча мало не кожен твердить, що в нього є цілий список речей, котрі для того щастя потрібні. Але тільки-но він їх отримує, як — пшик! І квит. Нема щастя. І знову воно десь не там, де його шукали. Я колись була така… я думала, що… — Вона задерла голову й подивилась у стелю. Укрита різьбленим деревом, вона скидалась на велике чарівне полотно, потьмяніле од часу. — Я колись думала, що мені для щастя потрібен тільки Аїден. Тільки Аїден.

— А тепер?

— А тепер я хочу