Іван Петрович Крип'якевич - Галицько-Волинське князівство, Іван Петрович Крип'якевич

присягнути, що буде чесно жити з жінкою — «і так уладилися» [Іпат., с. 385.]. В такому моменті могла організуватися формально боярська рада.

Князі, які почували себе досить сильними, намагались обминати боярську раду. Розповідаючи про свавілля Володимира Ярославича, літописець відзначає, що він «не любив думи з мужами своїми» [Іпат., с. 444.]. Отже, інститут боярської ради існував, але князь намагався применшити його вплив.

До найбільшої могутності галицьке боярство прийшло в період боротьби за Галицьке князівство у перші десятиріччя XIII ст. Бояри тоді добирали собі князів і намагалися зробити їх залежними. В той час повинна була існувати особливо міцно організована боярська рада.

1222 р. угорський король Андрій II був примушений надати угорським феодалам державні землі, звільнив їх від податків, передав адміністративну і судову владу в комітатах та зобов’язався щорічно скликати сейм. При близьких зв’язках між Галичиною і Угорщиною галицькі бояри напевно були поінформовані про ці поступки короля феодалам і брали собі Золоту буллу за зразок для здійснення своїх соціально–політичних устремлінь. Можна припускати і те, що Андрій II, загарбавши Галичину, застої совував тут деякі постанови Золотої булли, щоб приєднати собі боярство.

Коли ж Данило вже засів на Галицькому престолі, бояри намагалися обмежити його владу: «Данила князем собі називали, а самі землю держали» [Іпат., с. 525.]. Літописець лише раз згадує засідання боярської ради в Галичі 1230 р., в якій брали участь Данило і Василько («вони сиділи в думі»), проте нічого не повідомляє, які питання на ній обговорювалися. Становище було напружене, бояри під проводом «невірних» Молибоговичів підготовляли заколот, хотіли підпалити будинок, де відбувалася рада, і убити князів. Але Василько, побачивши небезпеку, вхопився за меч, з ним дружинники, і змова була ліквідована [Іпат., с. 508.].

Боярська рада як постійний орган виступає при галицько–волинських князях першої половини XIV ст. У княжих грамотах того часу згадуються бояри, як радники князя. Так, грамота Андрія Юрійовича торунським міщанам 1320 р. складена «за порадою наших вельмож і панів» [Болеслав–Юрий II, с. 151.].

Юрій II виставляє свої грамоти «разом з нашими улюбленими і вірними вельможами і воїнами», імена яких наведено повністю. В грамоті 1334 р. — це галицький єпископ Ходор, Дмитро Дядько, Хотко, суддя княжого двору, Юрій Лисий, Михайло Єлезарович, Олександр Молдаович, Бориско Кракула, в грамоті 1335 р. — Дмитро Дядько, Михайло Єлезарович, белзький воєвода, Васько Кудинович, суддя княжого двору, Грицько Косачович, перемишльський воєвода, Бориско Кракула, львівський воєвода, Ходор Отек, луцький воєвода Хотко, син Яромира[194] [Болеслав–Юрий II, с. 154–155.], Як видно із цих імен, до ради входили високі княжі са"новники, як суддя княжого двору та воєводи, а також представники боярства, які не мали посад; був тут представник духовенства — галицький єпископ. В обох списках повторюються ті самі прізвища, це вказує, що склад ради був постійний.

Про законодавчі функції князів літопис згадує тільки принагідно. Законодавчими актами можна вважати грамоту Володимира Васильковича 1287 р. про передачу князівства Мстиславу Даниловичу та грамоту Мстислава 1289 р. про данину, накладену на жителів Берестя [Іпат., с. 594, 613.].

Важливою функцією князів була організація зовнішньополітичних дипломатичних зв’язків. Галицько–волинські князі підтримували відносини з іншими князівствами Русі, а також іноземними державами: Польщею, Угорщиною, Австрією, німецькими князівствами, Німецьким орденом, Великим князівством Литовським, половецькими ханами, Золотою ордою, Візантією, папським Римом.

Дипломатичні переговори князі вели особисто або через послів. Послами були видатні бояри або духовники, рідше княжі сини[195]. Через послів князі передавали усні доручення або листи. Зберігся ряд листів Андрія і Льва Юрійовичів та Юрія II до Німецького ордену, до міста Торуня і Кракова та Дмитра Дядька міщанам Торуня [Болеслав–Юрий II, с. 149–157.].

Часто відбувалися княжі з’їзди, на яких князі двох сторін особисто вели переговори. Місцем для таких з’їздів, або «снемів», часто були пограничні місцевості, наприклад, Сянок на галицько–угорськім пограниччі, або Тернава на холмсько–польському кордоні [Іпат., с. 480, 567, 572.].

На з’їздах узгоджувалися умови про мир або угоди про інші справи. Так, 1229 р. Данило уклав договір з польськими князями, що на випадок війни обидві сторони не будуть брати полонених; 1262 p. про інші спірні справи [Іпат., с. 505–567.]. Договір звався «ряд» [Іпат., с. 510, 567.]. Деколи угоду стверджували присягою [Іпат., с. 317, 512, 567.]. На знак особливої дружби, щоб ближче зв’язати свої країни, князі домовлялися про шлюби між своїми дітьми [Іпат., с. 537.].

При міжнародних взаєминах виникли деякі дипломатичні звичаї, які вважалися непорушними. Загально витримувалась незайманість послів: «не личить нам убити посла», говорять володимирці, хоч і розлючені нахабністю посла Володимира Ігоровича [Іпат., с. 481.]. Коли князь проїздив через територію іншого князя, повинен був переслати привітання через свого посла; Данило почувався ображеним Михайлом Всеволодовичем, який «пройшов його землю, не пославши посла» [Іпат., с. 524.]. Князь волів не приймати іноземних послів на чужій території. Коли Данило 1258 р. перебував у поході на Сілезію, у Кракові бажали з ним зустрітись папські посли, але Данило відказав: «не личить мені бачитися з вами на чужій землі» [Іпат., с. 548.]. Князі посилали володарям, з якими вели переговори, цінні подарунки та обдаровували послів, які до них приїжджали [Іпат., с. 482, 484, 537, 616.].

УПРАВЛІННЯ, СУД, ФІНАНСИ

У літописі є ряд згадок про особисте виконання князями функції управління. 1242 р. Данило їздив до Бакоти і Каліуса «уставити землю» [Іпат., с. 527.]. Таку ж ціль мало, правдоподібно, його перебування в Угровську [Іпат., с. 506.]. Володимир Василькович 1287 р. їздив до Любомля, Берестя та Кам’янця [Іпат., с. 592.]. Мстислав Данилович 1289 р. об’їхав Берестя, Кам’янець і Більськ, щоб впорядкувати міста, знищені наїздом Юрія Львовича, «утвердити людей» і посадити застави [Іпат., с. 612–613.].

Але у більшості випадків князі доручали адміністративні справи сановникам, які перебували на їх дворі. Володимир Василькович, на час відсутності у Володимирі, призначив своїм заступником володимирського єпископа Марка [Іпат., с. 592.].

Адміністративні посади найближчих співробітників князя були різного походження. Деякі з них виникли у ранніх часах як органи стародавнього самоврядування, інші були створені князями для виконання різних функцій управління.

Почесне місце в управлінні XII — початку XIII ст. займав тисяцький. Це була давня посада, пов’язана з організацією оборони землі. Округ, в якому тисяцький виконував свої завдання, звався «тысяча». Князь призначав тисяцького з найвидатніших бояр, рахуючись з вимогами боярської знаті; так, наприклад, проводир бояр Володислав Кормильчич «прия тисячю» в Галичі від Ростислава Михайловича [Іпат., с. 527.]. До видатних володимирських бояр належав тисяцький Дем’ян, вірний помічник Данила [Іпат., с. 485, 488, 493, 508, 509, 511, 512.]. Літопис згадує тисяцьких в Галичі і в Перемишлі