Ірина Романовська - Не мій мільйонер, Ірина Романовська

17.

Аня.

 

Четверта година ночі. Дороги засипає снігом. Напевно, лише завдяки долі, вдається знайти таксиста, який погодився відвезти мене на залізничний вокзал в таку погоду. 

Ледве встигаю сісти у свій вагон.

Скоріше б потяг рушив з місця та відвіз мене якомога далі від цього містечка. 

Нижня полиця в плацкарті. Останній вагон. Топлять так, що дихати нема чим. Навпроти мене, на верхній полиці спить дідусь. На полиці нижче метушиться мила бабуся, мабуть, його дружина. Вона встає та періодично штовхає дідуся зі словами:

- Семене, любий, перестань ти хропти. Ти, он, дівчинці, - вказуючи на мене рукою, - спати заважаєш. Та й мені також.

Щоразу так мило вибачається переді мною за «особливість» чоловікового сну.

- Нічого страшного, - тихо вимовляю я. 

Мені все рівно. Заснути все одно зараз не можу.

Сиджу на своєму місці, притиснувши коліна до грудей та не відриваю погляду від вікна. Вдивляюся в зимовий пейзаж, що швидко пролітає за подвійним склом. Стукіт коліс відносить мене далеко за межі вагону. 

У своїй уяві я мандрую між засніжених гір, ялинок, поодиноких хатинок та між вузловими станціями. Я ніби тут під ліхтарями зустрічних стовпів, а ніби й десь далеко під зорями.

Іще вчора я мрійливо дивилась на зіркове різноманіття в небі, а сьогодні вже мені на них байдуже. Цієї ночі вони мене не гріють.

Добре, що у вагоні панує практично стовідсоткова темрява, ніхто не побачить мого обличчя. Ось-ось знову з очей побіжить солона вода. Все тіло тремтить від болю, від жалю, від невдалих перших почуттів. У серці ніби росте порожнеча.
Гадки не маю, о котрій годині мені все ж таки вдалося заснути. Але прокинулася я від того, що провідник, проходячи повз наші місця, голосно поцікавився у пасажирів:

- Чай, кава, кондитерські вироби хто бажає?

Майже не пам'ятаю, як прибула на кінцеву станцію та як сідала в автобус, який їде до мого дому. У голові туман від сліз, втоми, нервів та недосипання.

Вже стоячі на самоті біля батьківської квартири, намагаюся тримати спину рівно, підборіддя тягну вгору. Рішуче тисну на дзвінок. На обличчі жодної емоції, лише роблю часті вдихи-видихи носом. Але з кожною наступною секундою впевненості та хоробрості в мені все менше.

Варто лише відчинити матері дверях та подивитися на мене крізь дверний отвір, я не витримую та зі слозами на очах лину до її обіймів.

- Аню, донечко, а ти як тут опиналася? Ти ж мала ще три дні відпочивати? Ні? – питає стурбовано мати. 

- Мамусю, я так скучила за тобою. – Крізь сльози промовляю я.

Якийсь час ми так і стоїмо вдвох на порозі квартири. Мати гладить мене по волоссю, по  спині,  а я тихенько плачу на її плечі. Поступово емоційний стан приходить до тями. Помічаю, що своїми сльозами добряче так змочила мамин халат. 

- Тихіше, сонечко. Заспокойся. Все вже гаразд. Ти вже вдома. - мама повільно заводить мене у квартиру та без зайвих слів веде до моєї спальні.

На моє скиглення з іншої кімнати виходить тато. Він, як завжди, вдягнений у спортивні штани та в сіру майку.

- О, Анько, а ти чого тут? – Здивовано питає тато.

- Валеро, там двері незачинені. Занеси валізу. – Голосно відзивається мати, замість мене. Водночас зиркає до нього очима та махає негативно рукою. Відчепися зі своїми питаннями, не бачиш, що дочка в істериці?

- Аню, йди полеж. Я зараз тобі чаю з малиною зроблю. – мама тікає на кухню.

Лише залишившись віч-на-віч із собою в кімнаті, перестаю плакати. На автопілоті знімаю свою куртку, кофту та джинси. Перевдягаюся в улюблену піжаму та швидко ховаюся від стурбованих батьків за дверима ванної кімнати.

Коли я тікала з готелю, коли сідала на потяг, то думала лише про те, що вдома мені буде безпечніше, спокійніше. Але побачивши батьків, зрозуміла, що до їхнього занепокоєння та турботливих питань я виявилась неготовою. Розумію, що не готова ділитися з ними причиною, через яку я опинилася вдома раніше на декілька днів.

Знявши з себе весь одяг, сідаю у порожню ванну, вмикаю гарячу воду та встановлюю кран на максимальний напір. Сидячи калачиком, дивлюся, як швидко вода повзе до верху. Моя шкіра червоніє. Навкруги підіймається густа пара. Вода занадто гаряча. Але мені байдуже.

Я хочу змити з себе всі спогади минулих двох тижнів. Хочу змити його дотики, його обійми, його поцілунки. Треба все змити. 

З неймовірними зусиллями тру мочалкою всю себе.

Здається, ніби запах Ігоря в'ївся мені під шкіру. Не відмивається.

Я пам'ятаю запах нашого сексу. Він пахне водночас природним ароматом оголеної шкіри, збудженням, потом, його спермою, моїми виділеннями. Спогади біжать перед очима наче кінострічка. Ейфорія від вчорашніх щасливих днів змінюється відчуттям болю в грудях, відчаєм, смутком та сльозами сьогодні.

Моє тіло б'є холодний озноб. Гаряча вода не допомагає зігрітися.

Як добре, що вода так голосно шумить з крану. Я нарешті можу випустити свої почуття на волю. Можу проревіти в голос. Можу завити. Можу вивернути все, що стоїть цеглою в грудях.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍