Шаграй Наталія - Відьми, жерці та інші неприємності, Шаграй Наталія

    Розуміти я відмовлялася. То суто його проблеми, мені то вони навіщо? Відтак благальний погляд на мене враження не справив. Я й так щаслива від його компанії не була, а тут плюс ще один…

- У нього є відмазка, він вчора з горщика зліз, але ти, схоже, хворобливий на весь кумпол, коли дозволив багатенькому малюкові помикати собою, як смичком, - вибрикувало й далі моє роздратування.

- Тсс, як кип’ятком по нервах хлюпнуло від твоїх слів. Не хвилюйся. Нормально все буде. Я беру усю відповідальність на себе.  - покивав він собі головою.

- Ти мутиш двіж поза моєю спиною і мене це вже втомило, - насуплено поглянула я на Зоряна. – Не знаю, як виглядав ваш задум, але я на разі лише розлючена і зла. Мені це все страшенно не подобається. Мене не сильно хвилює чим переймаєтеся ви, бо мені й свого клопоту вистачає. Тому, у нас або співпраця в її канонічному вигляді, або йдете ви обоє під три чорти, - повернулася я так, щоб бачити їх обох.

Й хлопчики засумували. На чоло Зоряна лягла задума й він нервово потарабанив по керму.  А у мажорчика навіть нижня губа затрусилася й з ображеним виглядом він повернувся до Зоряна.

- У нас співпраця, - резюмував свої думи Зорян. – Я більше так не буду. Вибач! Й дозволь Емілю поїхати з нами. Він може бути корисним, - м’яко стелив він.

- Так, як свого здорового глузду ти, з неясних для мене причин, відмовляєшся чути, то на цій бравурній нотці ми завершимо цю розмову. І зійдемося на тому, що ми почули один одного. Але я, сподіваюсь, що ви обоє усвідомлюєте що робите. Й не будете мене добивати емоційним штормом сплетеного з горя й відчаю…

- Не будемо, - з полегшення видихнув Зорян й поспішив завести машину.

Відірвала я погляд від Зоряна й перевела на мажорчика, який зовсім не виглядав так впевнено, як намагався продемонструвати з усіх сил. Й відкинуте нервовим рухом волосся й трохи сутула спина видавали з головою, що йому зовсім не все одно.

   Моя, розхитана таким сюрпризом, нервова система ніяк не могла вспокоїтися. І я повертівшись на місці, опустила крісло й зручно вмостившись, закрила очі. Воно мене все разом якось і гнівило, і сердило, і засмучувало. Ну хочеться мажорчику прокататися так і на здоров’я. Я ж сама не впевнена, що щось знайду. Вірніше, я впевнена, що нічого не знайду, бо надто то все ефемерне. То чого психи розводити? І от цю думку я героїчно намагалася вживити у свідомість, яка все ж тенькала ляком, «а раптом?». Й що робити з тим «раптом» було невідомо. За однієї з версій моєї уяви, то мав бути повний гаплик. А таке вже я не люблю.

   Це й мажорчик напханий проблемами, як Снікерс арахісом, тільки якщо у батончику їх рівно шістнадцять, то тут той горизонт негараздів навіть не видніється й що найприкріше, то якось я виявляюсь у них втягнута.  Й знову ж таки, мені це все навіщо? Я голосую за своє тихе болітце…там усі жаби знайомі, ніяких тобі несподіванок. Проте, щось всередині мене уже неспокійно вертілося з жирним натяком, що спокою мені не буде…Й ці нав’язливі думки колошкали мною, як вітер травою. Зла на себе й на весь світ я щиро намагалася абстрагуватися, а ще ідеальніше - заснути.

   Компанія Зоряна та бездарно проведена ніч без сну справляли на мене чудотворне враження. Я чула тихі перемовини Зоряна з Емілем, бубоніння з приводу заторів і телепнів за кермом, сопіння й зітхання й під ці звуки тихо-мирно дрімала. В якусь мить я, здається, й справді заснула.    

  Прокинулася я від чогось незрозумілого, я чула як барабанить дощ по склу й працює двірник…Запах мене збентежив якийсь запах. Відкрила очі. За вікном панувала темрява. Не усвідомлюючи себе потягнулася до Зоряна та обнюхала його. Від Заблоцького йшло тепло й запах інтелігентно-зеленого та тобуржуазно-гіркого бергамоту. Цікаве поєднання південних фруктів та спекотного літа.

- Що…ти робиш? – привело мене в себе його запитання.

Та до нього я вже втратила інтерес, бо той запах, який мене дратував, йшов не від нього. І я повернулася глянути на мажорчика. Й тут же сіпнулася побачивши на задньому сидінні потворну жінку з великою головою, обвислими грудьми й великим животом. Ця почвара тягнула свої худі руки до Еміля. Й воно сталося само собою. Я підняла руки…спалах…і іскорки, що догоряли в повітрі…

- Та, твою наліво! Якого….- десь віддалено я почула перелякане від Зоряна й вищання гальм і світ для мене затухнув.

  У свідомість я поверталася неохоче.

- Власта, що мені робити? Я ж пояснюю ця екстрасенсиха по дорозі вирубилася й до тями не приходить….Та, а я звідки знаю??? Я не панікую…Дурні не сип… Нічого я не млію від страху…Ага…Та тут ще один пасажир зелений сидить…Та чого відразу я?

Цей дратівливий голос всвердлювався прямо у мій мозок. Я поморщилася. Провела аналіз свого стану. Ну наче нічого. Все при мені. Але якщо я так буду кожен раз вирубатися, то щастя мені це не зробить…й тут пам'ять люб’язно показала чого це я вирубилася. Від спогаду про те огидне видовище мене занудило. Зусилля над собою я зробила, слину ковтнула й очі відкрила.

   Над головою була стеля з дерев’яної вагонки, тобто я не в машині…Поводила очима. Фарбовані сіренькі стіни, вбоге, крихітне віконце, страшненькі коричневі штори…А я на ліжку. Вмилася потом, але так-сяк сіла…Дочекалася поки металеві кульки перестануть качатися в моїй голові. Облизала сухі губи.

- Почекай, вона прийшла в себе…Сподіваюсь… Бо вигляд у неї не дуже…