Шаграй Наталія - Відьми, жерці та інші неприємності, Шаграй Наталія

- Що нічого? – привів мене до тями голос Зоряна.

Я геть здригнулася від несподіванки, він стояв біля вікна й цмулив каву, а я й не чула, як він її варив. І цей факт спантеличив до відвалу нижньої щелепи. Та я мало того, що сплю в його присутності, так я його й відчувати перестала в себе на кухні. А!!! Та що ж це таке? Edit твою в DOS!

- Нічого! – агресивно буркнула я.

- Невдачі ти тяжко переживаєш, еге ж? – з розуміючим виразом на обличчі, розтягуючи букви в тому «еге ж», м’яко протягнув він.

- Я натикаюсь на якусь стіну, я не можу її обійти, чи облетіти, чи як кріт перелізти. Як тобі правильно пояснити, справа не в речах чи світлині, справа у людині… Це як зі зв’язком, в тебе є телефон, він відмінно працює, але самого сигналу немає і додзвонитися до нього не можна, - народила я думку.

- А на яку відстань працює твій сигнал? – підібрався він.

- Дик! Вчителі, то святі люди, коли вмудруються зрозуміло доносити інформацію, - пробурмотіла я. – Скажімо простіше, Єлисей – це телефон і він зараз поза зоною.

- Тобто потрібно зробити підсилення сигналу? Поставити вишку?

- Я розумію, що твій мозок зазнає космічного навантаження, проте це було дещо спрощене пояснення. А в тебе, окрім сподівання, що я тобі на блюдечку принесу усю інформацію  ідей більше немає?

- Є! – серйозно кивнув він. – Я над ними працюю. Твою версію, що похований не Єлисей я теж перевіряю. Але це довго.

- То ти думаєш, якщо дістанеш мене до печінок, це стане швидше? – в моєму тоні прокотилася легка пекучість, як після смаку ординарного коньяку.

- Єлисей, зник по дорозі до будиночка в Карпати. Може проїдемося?

- Та ти знущаєшся? – в усі очі вирячилася я на нього.

Ні, він точно знущається…

- Та що з тебе знущатися? Сидиш безвилазно вдома, на люди не виходиш, ніде не буваєш. А тут я пропоную з’їздити в Карпати. То я прямо тиран, - пхикнув він. – Пробач, що порушую твій ідеальний спокій, проте, якщо в мене є хоч якась надія навіть така примарна, то я не можу її проґавити. Ти ж сама не знаєш, як це все працює. А так хоч переконаєшся, що зробила усе можливе.

- Тобі тільки промови для президентів писати, - підгоріло в мені моє власне обурення.

- То, що? Я туди-сюди й десь о першій дня виїдемо?

Зважую ще раз пропозицію, оцінюю її, прораховую варіанти відмазатися…Задумливо потираю підборіддя. Згараздило ж мене з цим хвацьким кишеньковим демоном зв’язатися…

За усіма моїми сумнівами він уважно спостерігає та по кислому виразу мого обличчя робить висновок про ухвалу рішення на свою користь.

- Тоді до зустрічі, - з серйозним виразом обличчя киває він.

Проводжаю його поглядом до дверей, а потім все ж підіймаюсь і йду закривати двері.

- Божественно! – шиплю до себе. – Що може бути краще?

   До зазначеного часу зустрічі, я встигаю вдосталь попсихувати, кілька разів передумати, всмак посумувати над своєю долею, вволю посердитися цим несподіваним поворотом сюжету мого життя й спакувати найнеобхідніші речі. Зусиллям волі все ж таки витерла сльози своїй журбі нагадавши постулат, що не варто хвилюватися по дрібницях, доцільно приберегти сили на глобальний триндець. І позитивне мислення таке теж нашіптувало, що ось ти вже знаєш усі ймовірні варіанти розвитку подій, «триндець» врахувала, то й живи спокійно. Періодично мене відвідували думки, що щось з моїм позитивним мисленням не так…але то було ніщо у порівнянні усього того позамежного, що мені траплялося.

  Й до машини я вийшла заряджена думами, що мій внутрішній голос замість того, щоб радити чи направляти, здається, сидить забитий в куточку й бубонить: «Боже, за що мені дісталася ця ідіотина?». Слабак! Погано він за мною стежить…я б сказала, занедбав він мене…А міг би бути рішучим і наполегливим…

   Зітхаю й шукаю поглядом машину Зоряна. Трудитися довго не довелося. Зорян стояв притулившись задом до машини. Й на фоні передгрозового неба мав спокусливий, загадковий та небезпечний вигляд. Гм! В чомусь він був дуже навіть схожий з грозою…таке ж стихійне лихо з непередбачуваним наслідком…

  В його очах замайоріла…зацікавленість. Його погляд повільно ковзнув по моєму комбінезоні, дорогою обмацавши усі вигони, підзависнув в області декольте, перебіг з талії до стегон й вдоволена посмішка засяяла на обличчі.  І хвіст розпустив, очима стриже, містки стелить…Та йому в блудство пускатися, що мені в психи… Мартоплясить він мені тут, спокусник проблемний. Скривилася на усі ці загравання. Від машини він відійшов й галантно відкрив мені двері. Сіла. Й тут, як хто в спину штрикнув, різко обернула, щоб на задньому сидінні зустрітися з настороженим поглядом Еміля.

- А ти, що тут робиш? – не стала навіть приховувати свого незадоволення від споглядання його мармизи.

- Я поїду з вами, - пискнув він.

Я тут же перевела розлючений погляд на Зоряна.

- Проте, що він їде з нами мови не було!!! – нагриміла на призвідника мого неспокою.

- Селено, розумієш, я не міг відмовити, він мій замовник, - як карась на сковорідці, викручувався він з таким нещасним-нещасним виразом обличчя.