Джон Дос Пассос - Менгеттен, Джон Дос Пассос

гострим духом, що зростає, немов якийсь болотяний сад із постельного смороду й прілого гуркоту брукованої вулиці, яка саме починає прокидатися.

Старий, з конопляною бородою чоловік, що спить уночі хто знає де, сидить поміж усього цього, немов Іона коло своєї кущі.

Джіммі Герф зійшов чотирма рипучими приступками й постукав у двері, з плямами від пальців над ручкою, де висіла чепурно приколота мідяними кнопками картка, з прізвищем Сондерленд, написаним давнєанглійськими літерами. Довго чекав, стоячи біля пляшки з молоком, двох пляшок вершків і недільного числа «Таймза». За дверима щось зашаруділо, зарипіли кроки, а тоді знов запала тиша. Він надушив білого ґудзика на одвірку.

— «А він каже: «Марджі, я мав сутичку за вас, та ще й велику» — а вона відказує: «Увійдіть, чого стоїте на дощі, ви змокріли…» Згори линули голоси вниз сходами. З'явилися чоловічі черевики з ґудзиками, жіночі ноги в сандаліях, рожеві шовкові литки. Дівчина у пишній сукні й весняному брилику, молодик у камізельці з білою облямівкою і в краватці у зелені, блакитні й пурпурові смужки.

— Але ви зовсім не така дівчина.

— А звідки ви знаєте, яка я?

Голоси завмерли внизу.

Джіммі Герф подзвонив ще раз.

— Хто там? — спитав у щілинку гаркавий жіночий голос.

— Чи можна мені бачити міс Прінн.

Майнуло блакитне кімоно, підтримуване аж під підборіддям. Пухке личко.

— О, я не знаю, чи вона прокинулася.

— Вона сама призначила мені прийти.

— Тоді, почекайте, будь ласка, хвилинку, поки я втечу, — прощебетала за дверима дівчина, — а тоді увійдете. Вибачте, але місис Сондерленд гадала, що це прийшли по гроші за приміщення. Вони частенько отак приходять у неділю, щоб застати її.

Манірна посмішка містком перекинулася через щілинку.

— А молоко внести?

— Будь ласка. І сядьте в передпокої, а я тим часом покличу Рут.

У передпокої було дуже темно. Пахтіло сном, зубною пастою і вазеліном. У кутку стояла койка, і на зім’ятому простирадлі ще залишився відтиск чиєгось тіла. Солом’яні брилі, шовкові манто і два чоловічих пальта висіли в безладді на оленячих рогах на вішалці. Джіммі зняв ліфчика з крісла-гойдалки й сів.

Чути було жіночі голоси, шарудіння одягу тих, що одягалися. Із-за переборок кімнат просякав шелест недільних часописів.

Одчинилися двері ванної кімнати. Струмінь соняшного світла, що відбився від свічада розрізав на дві половини передпокій. Тоді висунулася голова з волоссям, що скидалося на мідяний дріт, сині очі на ніжному білому овалі обличчя. У глибу передпокою волосся стало каштановим під ним — гнучка спина в жовтогарячому халаті й рожеві п’ятки, що виглядали при кожному кроці з купальних пантофель.

— Агов, Джіммі! — проспівала за дверима Рут. — Але ви не повинні дивитися ні на мене, ні на мою кімнату. — Вона немов черепаха виставила голову в папільйотках.

— Галло, Рут!

— Ви можете увійти, якщо обіцяєте не дивитися… І я, і моя кімната, в страшенному безладді. Оце зараз, зачешуся. Тоді буду зовсім готова.

Невеличка сіра кімната була напхана сукнями й фотографіями артистів. Джіммі стояв спиною до дверей. Щось шовкове, що висіло на кілочку, лоскотало йому вуха.

— Ну, як ся маєте, шановний рецензенте?

— Я біля «Пекельної Кухні». Воно не погано… А ви знайшли роботу, Рут?

— Можливо, за цей тиждень щось буде. А то й ні. О, Джіммі, я починаю вдаватись у розпач!

Вона струснула головою, викинула папільйотки й почала чесати хвилі мишасто-каштанового волосся. У неї було бліде, здивоване обличчя з великим ротом і синіми смугами під очима.

— Цього ранку, я почувала, що мушу встати й одягтись. Але не могла. Страшенно важко вставати, коли нема роботи… Часом мені хочеться лягти в постіль і лежати так до кінця світу.

— Сердешна Рут.

Вона пожбурила у нього пушком, обсипавши пудрою краватку й вилоги синього костюма.

— Я вам покажу «сердешна Рут», погане ви пацючення!

— Це добра мені справа після всіх моїх турбот, щоб надати собі респектабельного вигляду… Ну, і не соромно вам, Рут?

Одкинувши голову. Рут пронизувато зареготалася.

— Ой, який ви смішний, Джіммі! Візьміть віничка.

Зашарівшися, він здмухував пудру з підборіддя й краватки.

— Хто ця втішна дівчина, що відчинила мені двері?

— Тихше! Крізь переборку все чути. Це — Кассі, — прошепотіла вона, хихочучи. — Кассандра Вілкінз… Танцює у трупі Морґана. Але не можна сміятися з неї, вона дуже хороша. І я люблю її. — Рут знову зареготалася. — Ви неможливі, Джіммі. — Вона зірвалася з місця і вщипнула його за руку. — Завжди примушуєте мене поводитися так, немов я божевільна.

— Це від бога… Але слухайте, я страшенно голодний. Ішов сюди пішки.

— Котра година?

— Вже друга.

— Ой, Джіммі, я не знаю, що мені робити з часом… До вподоби вам цей брилик? О, я забула сказати вам, що ходила вчора до Гаррісона. Просто жахливо. Якби я вчасно не підбігла до телефону та не загрозила, що викличу поліцію…

— Гляньте на цю чудну жінку насупроти. У неї обличчя нестеменно, як у лями. Через неї я цілісінький день не можу підняти запон на вікнах.

— Чому?

— О, ви надто молоді, щоб це знати. Вам буде ніяково слухати Джіммі.

Рут нахилилася ближче до свічада й намазала собі губи.

— Так часто доводиться ніяковіти, що вже не звертаєш на це уваги… Але ходімо. Яскраво світить сонце, люди виходять з церкви й поспішають додому, щоб нажертися і почитати в недільних часописах про кавчукові плянтації…

— Ой, Джіммі, не верещіть так… Зачекайте хвилиночку. Гляньте, ви зачепили найкращу мою сукню.

Дівчина в жовтому джемпрі з коротким чорним волоссям застиляла ліжко в передпокої. Під шаром пудри й рум’ян Джіммі якусь мить не міг пізнати обличчя, що бачив у щілинку в дверях.

— Галло, Кассі, це… Прошу пробачити мені, міс Вілкінз, це містер Герф. Можеш розповісти йому про ту жінку насупроти мого вікна, знаєш, оту, Сафо Монк.

Кассандра Вілкінз набурмосилась і загаркавила.

— Ну, хіба ж вона не жахлива, містеве Гевф… Гововить жахливі такі вечі.

— Вона просто хоче подратувати вас.

— О, містеве Гевф, я така вада, що зазнайомилася навешті з вами. У Вут, увесь час… тільки й на язику, що ви… О, це ж не вавт було гововити вам, але я така нествимана…

Двері з другого боку передпокою відчинились і Джіммі вгледів біловидого горбоносого чоловіка, з рудим волоссям, що стирчало нерівними пасмами з обох боків рівного проділя. На ньому був зелений єдвабний халат і червоні марокські пантофлі.

— Ну, як, Кассандро? — спитав він, старанно, по оксфордському розтягаючи слова. — Які пророцтва сьогодні?

— Нічого, опріч телеграми від місис Фітусіммонс Ґрін. Вона хоче, щоб я відвідала її завтра в Скарсдейлі, бо треба поговорити про танки в театрі Ґріннері… Знайомтеся — містер Герф, містер Оґлторп.

Червоноволосий чоловік звів одну