Артур Чарльз Кларк - 2061: Третя одіссея, Артур Чарльз Кларк

Чанґ намагався не звертати уваги на глухі удари від падіння слабко закріплених предметів, яких зненацька заскочила своєю появою доволі відчутна гравітація, що з’явилася під час різкого маневру зорельота. Речі все падали й падали, і, здавалося, кінця й краю цьому не буде. Але в ці хвилини єдиним по-справжньому ненормальним звуком, який насторожував, став приглушений віддалений звук реактивного двигуна, що запрацював у режимі максимальної тяги.

Капітан рвонув убік запону на маленькому ілюмінаторі й подивився на зорі. Він більш-менш уявляв, куди приблизно повинна була вказувати вісь корабля; навіть якщо помилиться градусів на тридцять-сорок, це все одно дасть йому змогу визначити два можливі альтернативні напрямки руху зорельота.

У цьому випадку «Ґалексі» можна було задати такий курс, що вона почне або збільшувати, або зменшувати свою орбітальну швидкість. Вона її зменшувала — отже, готувалася перейти на нижчу орбіту, ближче до Європи.

У герметичні двері каюти наполегливо постукали, і капітан раптом зрозумів, що відтоді, як усе почалося, насправді минула лише хвилина. У вузькому проході тиснулись один до одного його другий помічник Кріс Флойд і ще двоє членів екіпажу.

— Місток замкнено, сер, — важко дихаючи, доповів Флойд. — Ми не можемо потрапити всередину… і Чанґ не відповідає. Ми не знаємо, що сталося.

— Боюся, що я знаю, — відповів капітан Лаплас, залізаючи в шорти. — Якийсь божевільний повинен був рано чи пізно спробувати це. Нас захопили, і мені відомо, куди ми летимо. Але нехай я буду проклятий, якщо знаю чому.

Він глянув на годинник і подумки швидко підрахував.

— На такій тязі ми зійдемо з орбіти не пізніше як за п’ятнадцять хвилин… ну, щонайшвидше за десять. Як можна вимкнути головний двигун без ризику пошкодження корабля?

Другий помічник Ю, бортінженер, хоча й мав дуже пригнічений вигляд, але таки відповів:

— Ми могли б вручну активувати автоматичні вимикачі в ланцюгу живлення двигуна помпи й так припинити подання палива.

— Чи можна до них дістатися?

— Так, вони на палубі номер три.

— То ходімо.

— Е-е… тоді запуститься автономна система резервного живлення. Для безпеки вона міститься за герметичною перегородкою на палубі номер п’ять — нам знадобиться плазмовий різак… Ні, ми не встигнемо.

Капітан Лаплас саме цього й боявся. Ті геніальні творці, що сконструювали «Ґалексі», намагалися захистити корабель від будь-яких неприємних несподіванок, але вони так і не змогли убезпечити його від злої волі людини.

— Які ще варіанти?

— Боюсь, таких, якими ми встигли б скористатися, жодного.

— Тоді ходімо на місток і гляньмо, чи вдасться нам поговорити з Чанґом… і тим, хто з ним.

«І хто б це міг бути?» — запитував себе капітан. Він відмовлявся вірити, що це міг бути один з постійних членів його екіпажу. Тоді залишається… авжеж, ось і відповідь! Йому нарешті стало все зрозуміло. Маніяк-науковець намагається довести якусь теорію… експерименти провалюються… вирішує, що повинен знайти істину за будь-яку ціну, не зважаючи на можливі людські жертви…

Перебіг подій мав якийсь кострубатий та неправдоподібний вигляд, наче в якійсь із тих дешевих мелодрам про «божевільного науковця» — але все це відбувалося насправді. І капітан подумав собі, а чи не вирішив часом доктор Андерсон, що це — єдиний можливий для нього шлях до Нобелівської премії?

Однак ця теорія була швидко спростована, щойно до них власною персоною приєднався захеканий та розпатланий геолог.

— Заради Бога, капітане, що відбувається? Ми на повній тязі! Ми йдемо вгору?.. Чи вниз?

— Униз, — відповів капітан Лаплас. — Десь хвилин за десять вийдемо на орбіту зіткнення з Європою. Я можу лише сподіватися, що той, хто перебуває за пультом керування, знає, що робить.

І ось вони перед містком, обличчям до герметично зачиненого люка. З-за броньованих дверей не долинало ані звуку.

Лаплас постукав так гучно, що мало не набив собі синці на суглобах пальців.

— Це капітан! Відчиніть нам!

Здавалося доволі нерозумним давати наказ, що, безумовно, буде проігнорований, але капітан сподівався на хоча б якусь реакцію. І, на свій подив, він її отримав.

Оживши, зашипів-засвистів зовнішній гучномовець, і пролунав голос:

— Не робіть дурниць, капітане. У мене пістолет, і містер Чанґ виконує мої накази.

— Хто то був? — прошепотів один з офіцерів. — Схоже на жінку!

— Ваша правда, — похмуро погодився капітан.

Це, безумовно, помітно скоротило коло підозрюваних, але ситуацію ніяк не прояснило.

— Що ви хочете вчинити? Ви ж розумієте, що не зможете втекти! — крикнув він, намагаючись робити це так, щоб його голос лунав владно, а не благально.

— Ми збираємося сісти на Європу. І якщо ви хочете звідси потім полетіти, то не намагайтеся мене спинити.

— У її каюті нічого нема, — доповів другий помічник Кріс Флойд за тридцять хвилин, коли тяга впала до нуля, а «Ґалексі» продовжила зниження по еліптичній орбіті, готуючись невдовзі увійти в атмосферу Європи. Гру програно: навіть якби зараз можна було паралізувати роботу двигунів, це було б самогубством. Вони ще знадобляться під час посадки… хоча це може лише трохи віддалити оте самогубство.

— Роузі Мак-Каллен! Хто б у це повірив! Ти гадаєш, вона під наркотою?

— Ні, — відповів Флойд. — Це все дуже ретельно сплановано. У неї, напевне, є радіостанція, схована десь на кораблі. Ми повинні її знайти.

— Ти розмовляєш, прямо як бісів коп.

— Досить, джентльмени! — озвався капітан.

Нерви в усіх були напружені до краю — значною мірою через повний крах планів та цілковиту неможливість продовжити хоча б якесь подальше спілкування із забарикадованим ізсередини містком. Капітан глянув на годинник.

— Менше ніж за дві години ми ввійдемо в атмосферу чи що там воно є. Я буду у своїй каюті — є ймовірність, що вони можуть спробувати зателефонувати мені туди. Містере Ю, будь ласка, залишайтеся коло містка й одразу доповідайте про будь-які зміни.

Ще зроду в житті він не почувався таким безпорадним. Але бувають випадки, коли єдине, що можна зробити, — це не робити нічого взагалі. Коли він залишав офіцерську кают-компанію, то почув, як хтось промовив з тугою в голосі:

— Сюди б тюбик кави. Роузі робила найкращу, що я будь-коли куштував.

«Так, — подумав капітан похмуро, — вона, безумовно, вправна. За яку роботу не візьметься, виконає її як слід».

Розділ 28. Діалог

На борту «Ґалексі» була лише одна людина, яка не вважала ситуацію, що склалася, повною катастрофою. Можливо, я от-от помру, казав собі Рольф ван дер Берґ, але принаймні в мене є шанс обезсмертити своє ім’я в науці. Хоча втіха від цього була невелика, та навряд чи хто інший на кораблі міг за