Стівен Кінг - Необхідні речі

Елвісом, вона навіть раз була на його концерті. Це було в адміністративному центрі Портленда десь за рік до того, як Короля покликали в рай, до його любої матусі.

– Та фотографія має бути моя, – крізь зуби процідила Майра і, збираючи всю свою сміливість, постукала у двері.

Ті відчинилися ще до того, як вона опустила руку, і її ледь не збив із ніг вузькоплечий чоловік, що саме виходив.

– Вибачте, – пробурмотів він, не піднімаючи голови, і їй заледве вдалося усвідомити, що то містер Константін, фармацевт із «Супер Ліків Лавердьє». Він поспішив через вулицю, а потім на міську толоку, стискаючи в руках невеликий загорнутий пакунок і не роззираючись ні праворуч, ні ліворуч.

Коли вона обернулася, у дверному прорізі стояв містер Ґонт, усміхаючись їй і не зводячи радісних карих очей.

– У мене не призначено зустріч… – тихенько промовила вона.

Браян Раск, який звик до того, що Майра говорить тоном повної владності й упевненості, і за мільйон років не розпізнав би той голос.

– Уже призначено, дорогенька, – відповів містер Ґонт, усміхаючись, і відійшов убік. – Ласкаво прошу! Заходьте вільно й залиште трохи того щастя, яке з собою принесли!

Після одного швидкого огляду місця, щоб пересвідчитися, що знайомих тут немає, Майра Еванс поквапилася всередину «Необхідних речей».

Двері за нею зачинилися.

Долоня з довгими пальцями, білими, наче в трупа, потягнулася крізь темряву, віднайшла кілечко на шнурку й опустила жалюзі.

9

Браян і не усвідомлював, що затамував подих, доки не випустив повітря довгим свистливим зітханням.

На задньому дворі Джерзиків нікого не було.

Вілма, без сумніву, підбадьорена хорошою погодою, вивісила прання, перш ніж піти на роботу чи куди там вона пішла. Білизна ляскала на трьох мотузках під променями сонця на свіжому леготі. Браян підійшов до заднього виходу, зазирнув усередину, прикриваючись від відблиску долонями. Він зазирав у безлюдну кухню. Подумав, чи не постукати, а тоді вирішив, що це просто ще один спосіб позволікати з його завданням. Нікого немає. Найкраще, що можна зробити, – це виконати те, для чого прийшов, і вшиватися геть.

Він повільно спустився сходами на задній двір. Мотузки, навантажені сорочками, штанами, білизною, простирадлами й наволочками, висіли ліворуч. Праворуч розкинувся невеликий город, з якого зібрали всі овочі, за винятком кількох миршавих гарбузів. В кінці городу виструнчилася огорожа із соснових дощок. Браян знав, що по той бік живуть Гемпгілли, лише за чотири будинки від його.

Злива попередньої ночі перетворила город на багнюку. Більшість гарбузів лежали напівзануреними в баюри. Браян зігнувся, зібрав по жмені темно-брунатної багнюки в кожну долоню й рушив до мотузки з одягом, а коричнева вода стікала йому між пальців.

На мотузці, що найближче до городу, по всій довжині висіли простирадла. Вони були досі вологі, але швидко сохли під поривами вітру. Ліниво ляскали. Чисті, бездоганно білі.

«Вперед, – прошепотів у голові голос містера Ґонта. – Вперед, Браяне, – як сам Сенді Коуфекс. Вперед!»

Браян закинув руки за плечі, долонями до неба. Він майже не здивувався, коли помітив, що в нього знову стоїть, як уві сні. Він радів, що не засцяв. Це буде весело.

Хлопець упевнено махнув руками. Багно вилетіло йому з долонь довгими коричневими піке, що розірвалися на шрапнель, перш ніж уразити хвилі простирадл. Болото оббризкало їх текучими мотузяними параболами.

Він повернувся до городу, набрав іще дві пригорщі, жбурнув їх у простирадла, повернувся, взяв іще, іще кинув. На нього напало якесь шаленство. Браян методично походжав туди-сюди, спершу набирав болото, тоді кидався ним.

Браян би так увесь день продовжував, якби звідкись не донісся крик. Спочатку він подумав, що то кричать на нього. Браян зіщулився і видушив із себе переляканий дрібний писк. Коли усвідомив, що то просто місіс Гейвергілл кличе свого собаку по той бік огорожі.

І все одно йому треба звідси забиратися. І то швидко. На мить, проте, Браян спинився, роздивився результати своїх діянь і відчув скороминущий трепет сорому й тривоги.

Простирадла захистили більшу частину одягу, але самі вони були обліплені баговинням. Було лише кілька окремих білих клаптиків, що показували, якого кольору простирадла були спочатку.

Браян опустив очі на закаляні багном долоні. Тоді кинувся до рогу будинку, де стирчав кран. Його ще не перекрили перед зимою. Браян повернув вентиль, і з крана полився холодний потік. Він підставив під нього руки й щосили тер їх одна об одну. Умивав, доки весь бруд не щез, включно з поганню під нігтями, не зважаючи на закоцюбіння, що дедалі більше посилювалося. Навіть потримав рукави сорочки під краном.

Він вимкнув кран, повернувся до велосипеда, підняв ніжку й вивів його назад на під’їзну доріжку. Пережив дуже погану мить, коли побачив, як наближається малий сімейний автомобіль жовтого кольору, але то був «сівік», а не «юґо». Авто проїхало не сповільнюючись, а водій навіть уваги не звернув на хлопчика з червоними шкарубкими долонями, що завмер біля велосипеда на під’їзній доріжці Джерзиків, хлопчика, чиє обличчя слугувало ледь не білбордом з одним-єдиним словом «ВИННИЙ!», виведеним крикливими літерами.

Коли авто зникло, Браян виліз на велосипед і почав крутити педалі, несучись поперед батька в пекло. Він не спинявся, доки не викотився на під’їзну доріжку свого дому. На той час закляклість уже покидала його руки, але вони чухались і пекли… і досі були червоні.

Коли він зайшов усередину, мама гукнула з вітальні:

– Браяне, це ти?

– Так, ма.

Те, що він учинив на задньому дворі Джерзиків, уже здавалося сюжетом з якогось сну. Звісно, хлопчик, що стоїть тут, у цій залитій сонцем логічній кухні, хлопчик, що вже біля холодильника й дістає звідти молоко, не може бути тим же хлопчиком, який по зап’ястки занурював руки в болото на городі Вілми Джерзик, а тоді шпурляв ним на її чисті простирадла знову, і знову, і знову.

Звісно ж ні.

Він налив собі склянку молока, роздивляючись долоні. Чисті. Червоні, але чисті. Поставив молоко назад. Серце повернулося до звичного ритму.

– Браяне, як там у школі? – доплив голос Кори.

– Нормально.

– Хочеш подивитися зі мною телевізор? Скоро почнеться «Санта-Барбара», і в мене тут «гершіс кіссес»[37].

– Звісно, – погодився він. – Але спочатку нагору на хвилину зайду.

– Тільки молоко там не залиш! Воно скисне, смердітиме, і ту склянку посудомийка ніколи не відмиє!

– Не залишу, ма.

– Дивись мені!

Браян пішов нагору і пів години просидів за столом, милуючись карткою Сенді Коуфекса. Коли зайшов Шон і запитав, чи він не хоче піти з ним у магазинчик неподалік, Браян захряпнув альбом із картками й наказав Шонові забиратися з кімнати й не повертатися, доки не навчиться стукати у двері, якщо ті зачинені. Він почув, як Шон стоїть і плаче в