Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга перша, Шолохов Михайло

Йрго, очевидно., відігнали від середини байрака, що особливо густо заросла дубами й вільхами. Там, де середина розколювалась на три приярки і байрак схило стікав трьома зчор-на-сизими рукавами, вовк вийшов на вільне і вигадавши з сотню сажнів, швидко біг з горй, до суходолу, що весь за-кошлатів здичавілими давніми хащами бур'яну й сухого татарника.

Підводячись на стременах, Григорій стежив за ним, витирав рукавом сльози, що. воложили нахльостані вітром очі. Мель-ки глянувши ліворуч, він пізнав свою землю. Ситим косим квадратом лежала ділянка, та, що восени пахав він з Наталкою. Григорій навмисно скерував жеребця через ріллю, і за ті короткі хвилини, коли жеребець, спотикаючись і хитаючись, перетинав нив'я, в серці Григорія простигав, попілився мисливський запал, що охопив його. Вже байдуже підганяв він жеребця, що важко сопів, і, простеживши за паном — чи не оглядається, — перейшов на куцу бігу.

Віддалеки коло Червоного яру видно було порожній стан орачів. Осторонь на свіжій, що відливала оксамитом, ріллі, тягнучий плуга, пленталися три пари волів.

"Наші хуторські. Чия це земля?.. Та, здається ж, Оникі-єва",— поглядав Григорій примруженими очима, пізнаючи воли й чоловіка, що йшов за плугом.

— Взя-а-а-ати!...

Григорій побачив, як двоє козаків, кинувши плуга, бігли навперейми вовкові, що намагався прохопитись у долину. Один рослий, в козачому червоиооколому кашкеті, з спущеним під підборіддя ремінцем, махав витягнутим з ярма залізним занозом. І тоді-о несподівано вовк сів, опустивши зад у глибоку борозну. Сивий пес Яструб з розбігу перемахнув через нього і впав, підгинаючи передні ноги; стара псиця, намагаючись зупинитись, креслила задом грудкувату ріллю, не втримавшись, напоролась на вовка. Той різко мотнув головою, сука крижем зарикошетила набік. Чорний величез: ний клуб собак, наскочивши на вовка, хитаючись проплив по ріллі кілька сажнів, і покотився котком. Григорій підбіг на півхвилини вперед пана, скочив, З' сідла, впав на коліна, відносячи за спину руку з мисливським ножем.

— — Ось він!.. Спідній!.. В горло!.. — знайомим засапним голосом крикнув козак, що підбіг з занозом. Він, сопучи, приліг поруч з Григорієм і, на чверть відтягаючи шкіру на шиї пса, що вгризався у вовче черево, п'ятернею стриножив вовкові передні ноги. Під наїженою, що рухалась під рукою, жорстокою шерстю Григорій намацав рурку горла, коротко черкнув ножем.

— Собак!.. — Со-о-о-бак!.. Жени!.. — паралічно хрипів посинілий пан, падаючи з сідла на м'якиш ріллі.

Григорій насилу відігнав собак, оглянувся на пана.

Трохи осторонь стояв Степан Астахов у кашкеті, із спущеним на підборіддя лакованим ремінцем. Він. крутив у руках залізний заніз; брови й посіріла нижня щелепа в нього тремтіли.

— Ти звідки козаче?—звернувся до Степана пан.— 3 якого хутора?

— З Татарського,— перечекавши, обізвався Степан і зробив крок у бік до Григорія.

— Чий?

— Астахов.

— От що, друже, ти коли їдеш додому?

— Нині на ніч.

— Привези нам цю тушу,— показав пан ногою на вовка, що в агонії зрідка клацав зубами, підіймав випростовану задню ногу з бурим жмутом шерсти на кісточці.

— Що коштує — заплачу, — пообіцяв пан, і, витираючи шарфом піт з багрового обличчя, відійшов набік, скособочився, скидаючи з плеча вузький, припнутий до фляшки ремінець.

Григорій пішов до жеребця. Ставлячи ногу в стремено, оглянувся: Степан, весь тремтячи, ішов до нього, поводячи шиєю, щільно притиснувши до грудей важкі, великі руки.

1

Підземка—низенька пічурка. Звичайно роблять під ліжком, з димоходом під підлогою.

XVIII.

У сусідки Коршунових Палажки вночі проти суботи, на страсному тижні зібралися баби на посиденьки. Гаврило Май-данникіб — Палажчин чоловік писав з Лодзі, обіцявся прийти у відпустку на Великдень. Палажка побідувала стіни й прибрала в хаті ще в понеділок, а з четверга чекала, виглядаючи за ворота, подовгу стояла коло тину, простоволоса,

й худа, з обличчям вкритим плитами матежин; прикривши очі долонею, вдивлялася—чи не їде часом? Доходжала вона в тяготі, але законно: торік улітку приїжджав Гаврило з полку, привіз жінці польського ситцю, прогостював недовго; чотири ночі переспав з жінкою, а на п'ятий день напився, лаявся по-польськи й по-німецьки й, плачучи, співав давньої хо-зацькбї пісні про Польщу, складеної ще 1831 року. З ним за столом сиділи приятелі й брати, що прийшли вирядити служивого, ковтали горілку до обіду, підспівували.

Казали про Польщу, що багата,

А ми дізнались — голь проклята.

У цій, у Польщі — корчма стоїть,

Корчма польська, королівська.

У цій корчмі три молодці п'ють,

Прусак та поляк та молодий дінський козак.

Прусак горілку п'є — монети кладе,

Поляк горілку п'є, червінці кладе,

Козак горілку п'є — нічого не кладе;

Він по корчмі ходить, острогами бряжчить',

Острогами бряжчить — шинкарці говорить:

— Шинкарочко-душечко, поїдьмо зі мною,

Поїдьмо зі мною до нас на тихий Дін.

У нас над Доном, та не по-вашому живуть, ,

Не тчуть, не прядуть, не сіють, не жнуть,

Не сіють, не жнуть, та чисто ходять.

А по обіді попрощався Гаврило з родиною і поїхав.. З того дня й почала Палажка на пелену сорочки заглядати.

Наталці Коршуновій так пояснювала вона причину вагітносте:

— Перед тим, як прийти Гаврилкові, бачила я, лебідонько, сон. Ніби йду я займищем, а поперед мене наша, стара корова, яку ми торік на Спаса продали: йде вона, а з дійок молоком дорогу вилюжить... "Господи, думаю, як же це я її так доїла". Після цього Приходить до мене баба Дроздиха по хмелини, я їй і розповіла сон, а вона: ."Віднеси, каже, на обору грудку воску, відломи від свічки, скачай в кульку і віднеси, в коров'ячий свіжий гній закопай, а то біда під вікном чигає". Кинулась я, а свічки й немає, була одна—> хлопці покачали, тарантулів з нір виманювали, чи що. Тут прийшов Гаврилко — от вона й біда. До цього три роки сорочки здіймала, а тепер ач... — бідкалася Палажка, тикаючи пальцем у свій здутий живіт.

Чекаючи чоловіка, Палажка журилася, нудилася без людей, тому в п'ятницю скликала молодиць сусідок, час провести. Прийшла Наталка з недоплетеною ключковою панчохою (заходила весна дуже мерзнув дід Гришака), вона була

Ж

жвава: частіш, ніж треба, сміялася на чужі жарти, просто їй не хотілось, щоб бачили баби, іДо боре її туга за чоловіком. Палажка, звісивши з печі босі, в фіялкових прожилках ноги, кепкувала з молодої занозистої молодички Пріськи.

— Як же ти, Прісько, козака свого побила?

— Не знаєш як? По спині, по голові, по чому влучила.

— Я не про те, а як ви завелися?

— Так і завелися, — нехотя відповідала та.

— Ти б свого впіймала з чужою, чи змовчала б? — поволі розставляючи слова, спитала довга цибата молодиця, невістка Кашуліна Матвія.

— Розкажи, Прісько.

— Годі бо!... Знайшли про що балакати.

— Не комизися, тут усі свої.

Пріська, лускаючи в руку соняхи, посміхнулась:

— Я давно за ним помічала, а тут переказують мені: твій,, мовляв, на млині з задінською жалмеркою мірошникує. Я— туди, вони коло шеретівки.

— Що ж, Наталко, про чоловіка не чути?—перебила Ка-шулінська невістка, звертаючись до Наталки.

— В Ягідному він, — тихо відповіла та.

— Думаєш жити з ним, чи ні?

— Вона, може, й думала б, та він. про неї й думки не має,—' втрутилась господиня. Наталка відчула, як гаряча до елі" кров линулася їй в обличчя. Вона схилила над панчохою голову, з-під лоба глянула на молодиць, і, бачачи, що на неї дивляться, розуміючи, що краски сорому не сховати від них, навмисно, але неловко, так, що це помітили всі, впустила з колін клубок і нахилилась, мацаючи пальцями по холодній —підлозі.

— Наплюй на нього, молодичко. Була .6 шия, а ярмо буде, — з неприхованим жалем порадила одна.

Удавана жвавість Наталчина згасла іскрою на вітрі. Баби перекинулись розмовою на останні плітки, на пересуди. Наталка плела мовчки. Ледве висидівши до кінця, вона пішла, уносячи в — душі неоформлене рішення. Сором за своє непевне становище (вона все не вірила, що Григорій пішов, назавжди і, прощаючи, чекала його) штовхнув її на такий учинок: поклала послати потай від рідних до Ягідного, до Григорія, щоб дізнатися, чи зовсім пішов він та чи не одумався. Прийшла вона від Палажки пізно. В світлиці сидів дід Гришака, читав заяложену, закапану воском, в шкіря-' них палятурках, євангелію. Мирон Григорович у кухні дов'язував крило до ятера, слухав оповідання Михея про якесь давнішнє вбивство. Мати Наталчина, поклавши діти, спала на печі, виставивши чорні підошви ніг. Наталка роздяглась, безцільно пройшлась по кімнатах. В залі, в кутку, відгородженому дошкою, — купа залишеного на засів сім'я й пискотнява мишви.

Вона на хвилину затрималася в дідовій світлиці. Постояла коло косинці, тупо дивлячись на стопку церковних книг, складених під образами.

..— Дідуню, в тебе папір є?

— Який папір? — над окулярами зібрав дід густий жмут зморщок.

— На якому пишуть.

Дід Гришака пошукав у псалтирі і вийняв зім'ятий, прос-мерділйй задхлим канунним медом і ладаном аркуш.

— А олівець?

— У батька спитай. Іди, дитино, не заважай.

Недогризок олівця дістала Наталка в батька. Сіла до столу, бфгісно передумуючи давно продумане, що викликало на серці тупий нудливий біль.

Вранці вона, пообіцявши Гетькові горілки, знарядила його до Ягідного з.листом:

"Григорію Пантелеевичу!

Пропиши мене, як мені жити, і зовсім, чи ні, запропащене моє життя, життя. Ти пішов з дому і не сказав мені жадного словечка. Я тебе нічим не образила, і я чекала, щот ии мені розв'яжеш руки і скажеш, що ти пішов зовсім, а ти відроївся від хутора і мовчиш, як мертвий.

Думала, зопалу ти пішов, і чекала, що повернешся, але я розлучати вас не хочу. Хай краще одна я в, землю затоптана, ніж двоє. Пожалій наостаннє і пропиши. Дізнаюся — буду щось одне думати, а то стою я посеред дороги.

Ти, Грицю, не сердся на мене, ради Христа.

Наталка.

Похмурий, в передчутті близького запою, Гетько вивів на гарман коня і, крадькома від Мирона Григоровича, накинувши обротьку, побіг охляп. Мав він на коні властиву не-козакам незграбну поставу, баламкав на рисі драними ліктями і, під настирливий крик козачат, що грались на завулку, швидко біг трюшком.

— Хахол!.. Хахол!..

— Хахол-мазниця!

— Впадеш!..

— Собака на тині!.. — вслід йому кричала дітвора.

Повернувся з відповіддю він надвечір.