Микола Гоголь - Тарас Бульба

майже всі гроші й дуже яскраво виявив свою жидівську присутність у тім краю. На три милі кругом не лишилося жодної доброї хати, все розвалювалось і падало, все порозпивалось, і зосталися самі злидні та дрантя, — немов після пожежі або чуми спорожнів увесь край. І коли б ще років із десяток пожив там Янкель, то він запевне спустошив би й ціле воєводство. Тарас увійшов у світлицю. Жид молився, накинувши на себе досить таки засмальцьований покрівець, і обернувся, щоб востаннє плюнути за звичаєм своєї віри, як раптом очі його спинилися на Бульбі, що стояв позад нього. Так і замигтіли перед жидовими очима дві тисячі червінців, обіцяні за Тарасову голову, але він посоромився своєї жадібності й силкувався придушити в собі вічну думку про золото, яка, мов та п'явка, повсякчас смоктала жидову душу. — Слухай, Янкелю! — промовив Тарас до жида, що почав кланятися перед ним і обережно замкнув двері, щоб їх не побачили. — Я порятував тобі життя: тебе б запорожці роздерли, як собаку, тепер твоя черга, тепер ти зроби мені послугу! Лице у жида трошки скривилося. — Яку послугу? Коли така послуга, що можна зробити, то чому й не зробити? — Не балакай нічого. Вези мене до Варшави. — До Варшави? Як до Варшави? — промовив Янкель. Брови й плечі його піднялися догори з подиву. — Нічого не кажи мені. Вези мене до Варшави. Хоч би там що, а я хочу ще раз побачити його, сказати йому хоч одне слово. — Кому сказати слово? — Йому, Остапові, синові моєму. — Хіба пан не чув, що вже... — Знаю, знаю все: за мою голову дають дві тисячі червінців. Знають же вони, дурні, ціну їй! Я тобі п'ять тисяч дам. Ось тобі дві тисячі зараз, — і Бульба висипав зі шкуратяного гамана дві тисячі червінців, — а решту як вернуся. Жид миттю схопив рушника й накрив ним червінці. — Ай, славні гроші! Ай, добрі гроші! — примовляв він, повертаючи на всі боки червінець у руках і пробуючи його на зуби. — Я думаю, той чоловік, у якого пан забрав такі добрі червінці, й години не прожив на світі: зараз таки побіг до річки і втопився після таких славних червінців. — Я б не просив тебе. Я б, може, й сам знайшов шлях до Варшави, але мене можуть якось пізнати й захопити кляті ляхи, бо я не дуже на вигадки вдатний. А вас, жидів, на те й створено. Ви хоч самого чорта — і того обдурите. Ви знаєте всяких штук: ось чому я до тебе прийшов! Та й у Варшаві я сам ні на що не здобувся б. Зараз запрягай воза й вези мене! — А пан гадає, що так просто взяв кобилу, запріг, та й — гей, но, сива! Гадає пан, що можна так, як є, не сховавши, везти пана? — Ну, то ховай, ховай, як знаєш; хоч у порожню бочку, чи що! — Ой, ой! І пан гадає, що його можна сховати в порожню бочку? Пан хіба не знає, що кожний подумає, що в бочці горілка? — Ну, то й хай собі думає, що горілка. — Як — хай думає, що горілка? — промовив жид і вхопив себе обома руками за пейси, а потім підняв догори обидві руки. — Ну, чого ж ти так злякався? — А пан хіба не знає, що Бог на те створив горілку, щоб її кожне куштувало? Там усе лизії і ласуни: шляхтич бігтиме п'ять верстов за бочкою, поки продовбає дірочку і зразу побачить, що не тече, і скаже: "Жид не повезе порожньої бочки; мабуть, тут щось є! Схопити жида, зв'язати жида, забрати в жида всі гроші, посадити в буцегарню жида!" Бо все, що тільки є поганого, все на жида спихають, бо всякий жида за собаку має; бо думають, що коли він жид, то вже й не людина! — Ну, то клади мене на воза із рибою! — Не можна, пане, їй-богу не можна. По всій Польщі люди голодні тепер, як собаки: і рибу розікрадуть, і пана знайдуть. — То вези мене хоч на чорті, тільки вези! — Слухайте, слухайте сюди, пане! — промовив жид, підсунувши рукави вгору і підійшовши до Бульби з розчепіреними руками. — Ось що ми зробимо. Тепер скрізь будують фортеці й замки, з Німеччини наїхало французьких інженерів, а через те шляхами везуть тепер багацько цегли й каміння. Пан хай ляже на дні воза, а верх я закладу цеглою. Пан собі дуженький і міцний з виду, і через те йому нічого, коли трошки буде важкенько, а я насподі у возі зроблю дірочку, щоб годувати пана. — Роби, як знаєш, тільки вези. І через годину віз із цеглою виїхав з Умані, запряжений двома шкапами. На одній із них сидів високий Янкель, і довгі кучеряві пейси його розвівалися з-під жидівської ярмулки щоразу, коли він гецав на коняці, довгий, як верства при дорозі. XI У той час, коли це діялося, на прикордонні не було ще ніяких митних урядовців та об'їзних, цього постраху всіх спритних людей, а тому кожен міг везти все, що хотів. Коли ж хто й робив трус і огляд, то більше задля власної втіхи, особливо, як на возі лежало щось привабливе на око, а його власна рука мала достатню вагу і силу. Але цегла нікого не звабила, і без перешкод заїхала головною брамою до міста. Бульба, лежачи у своїй тісній клітці, чув тільки гомін та галас візничих і більше нічого. Янкель, гецаючи на своєму низенькому запорошеному румакові, завернув, спершу добре покружлявши по місту, на темну й вузеньку вулицю, що звалася Кальна або Жидівська, бо тут справді жили жиди мало не з усієї Bаршави. Ця вулиця дуже скидалася на вивернуте нутро заднього двору. Сонце наче й не заглядало сюди ніколи. Геть почорнілі дерев'яні будинки з силою-силенною вистромлених із вікон жердок, іще побільшували той морок. Де-не-де червонів поміж ними цегляний мур, та й той у багатьох місцях зробився вже зовсім чорний. Іноді лише обтинькований угорі шмат стіни, осяяний сонцем, блищав нестерпною для ока білиною. Тут наче хто навмисне позбирав усе вкрай несумісне одне з одним: ринви, ганчірки, лушпайки, викинуті клепки з розбитого шаплика. Всякий, що тільки мав негодяще, викидав те на вулицю й давав перехожим чудову нагоду задовольнити всі свої чуття тим паскудством. Вершник, сидячи на коні, трохи не доставав рукою до жердок, перекинутих через вулицю з одного будинку до іншого, на яких висіли жидівські панчохи, коротенькі штанці й