Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

стог­нав тяж­ко. Щось, мов камінь, ле­жа­ло йо­му в мізку, і він не міг то­го усу­ну­ти. «Ми­хай­ло йде!» По­за тим не був в силі більше ду­ма­ти. Во­но вси­са­ло в се­бе все інше рух­ли­ве. Ли­ши­ло лиш од­но свідо­ме: «Ми­хай­ло йде!»

Надворі звер­та­ла­ся до нього рівна, чор­на, зем­лис­та прос­торінь і го­во­ри­ла ти­сяч­ни­ми очи­ма і ус­та­ми:

«Михайло йде!»

Все тхну­ло тою свідомістю. Зви­са­ло в воз­ду­хах і в од­нос­тай­ній сірині не­бес.

Неспостережена тра­гедія, що з'явля­ла­ся всю­ди на не­ви­ди­мих пальцях щод­ня, про­ки­ну­ла­ся і на по­лях…

Одно коріння ви­ри­ва­ло­ся й ури­ва­ло­ся. Не­чут­но, не­ви­ди­ме, в суп­ро­воді глу­хо­го мов­чан­ня, без барв і го­лос­них рухів, в самій що­денній одежі…

Михайло всту­пив до стайні. Там сто­яли йо­го пишні во­ли й од­на ко­ро­ва з кри­ви­ми ро­га­ми, що на­ле­жа­ла до Са­ви. Всі три шту­ки обер­ну­ли ліни­во го­ло­ви за ним, ди­ви­ли­ся й жу­ва­ли. Він об­няв їх за по­ряд­ком за шию і при­тис­нув до се­бе. Такі добрі звіря­та… а ма­ле те­ля, що бу­ло в ма­лій із різок спле­теній кучці в од­но­му куті стайні, ско­чи­ло при йо­го приб­ли­женні на рівні но­ги й витріщи­ло­ся на нього ве­ли­ки­ми спо­ло­ха­ни­ми очи­ма… Що се ма­ло та­ке бу­ти? Він прис­ту­пив до нього і хотів йо­го пог­ла­ди­ти, але во­но відско­чи­ло з жа­хом від нього і гляділо за ним не­д­виж­не ще дов­го, хоч йо­го вже дав­но не бу­ло в стайні…

- Тату, при­несіть мені мою сопівку, як прий­де­те дру­гий раз до ме­не до ка­сарні! - про­сив він ста­ро­го, всту­па­ючи до ха­ти.- Мо­же, я ко­ли заг­раю собі на ній; те­пер мені не хо­четься якось її бра­ти!

Старому зад­ри­жа­ло щось ко­ло ку­тиків уст, а Марія при­к­ри­ла до­ло­нею гу­би. Во­на пла­ка­ла не­чут­но, бо Івоніка сва­рив її, що своїм пла­чем зав­дає си­нові лиш жа­лю.

- Що вже ти там, син­ку, наг­раєш! - ска­за­ла здав­ле­ним го­ло­сом, ури­ва­но і си­лу­ва­ла­ся всміхну­ти­ся, та замість то­го ви­бух­ла го­лос­ним пла­чем.

Усі пла­ка­ли. Ми­хай­ло прис­ту­пив до неї.

- Перестаньте, ма­мо,- ска­зав.- Мені й так сер­це ка­ме­нем ле­жить. Пе­рес­таньте, ма­мо, та й бу­вай­те здо­рові!

Взяв її ру­ку й підвів до уст.

Вона цілу­ва­ла йо­го раз по раз у го­ло­ву і при­тис­ка­ла до гру­дей.

- Бувай здо­ров, Ми­хай­ли­ку, бу­вай здо­ров! Не за­бу­вай за мам­ку; во­на ста­ра і сла­ба і мо­же вмер­ти… Ми­хай­ли­ку, прий­ди ско­ро на­зад, вер­ни ско­ро-ско­ро…

Не мог­ла докінчи­ти. Плач зно­ву про­ки­нув­ся в горлі.

- Я прий­ду, ма­мо, пев­но прий­ду, мо­же, на різдво…

- Ой, прий­ди! - і мах­ну­ла ру­кою.

- Пришліть пше­ниці і при­ходіть!

- А ви­диш? - зой­кну­ла во­на і розп­ла­ка­ла­ся гірким, роз­пуч­ли­вим пла­чем. Івоніка ква­пив­ся. Му­си­ли йти до сусіднього се­ла піхо­тою і тільки звідти ма­ли сіда­ти на залізни­цю.

Відтак вий­шли всі троє з бур­дея.

Ніжний, лед­ве замітний дощ ро­сив униз, і ма­си мря­ки зви­са­ли над зем­лею. Да­ле­ко вок­ру­ги тяг­ну­ли­ся стерні, і ве­ликі гро­ма­ди ка­вок [69] круж­ля­ли у воз­дусі, ви­по­чи­ва­ючи від ча­су до ча­су на гіллі де­рев ма­ло­го ліска, при­на­леж­но­го до бур­дея, або і на самім бур­дею.

Михайло ог­ля­нув­ся ще раз. Йо­го око огор­ну­ло ще раз цілу прос­торінь, що роз­ки­ну­ла­ся пе­ред йо­го зо­ром, і про­щав­ся несвідо­мо з нею. Так час­то об­роб­ляв її плу­гом, знав так док­лад­но, де бу­ла пло­до­ви­та й товс­та, а де вог­ка й бо­ло­тис­та. Там пи­ша­ла­ся рік-річно пе­ред ним у покірній гор­дості пше­ни­ця, а там ріс овес, а тут, не­да­ле­ко бур­дея, прос­тяг­ле­ся май­же що­ро­ку біле мо­ре цвітів греч­ки, а тут, нап­ра­во, зе­леніла ко­ню­ши­на, а там, далі, ше­лестіла тай­ком ку­ку­руд­за, і все так тяг­ну­ло­ся всю­ди на відміну, і ли­ше що сей ку­сень по­ля на­ле­жав сьому, а той то­му.

- Бувайте здо­рові, мам­цю, бу­вай­те здо­рові! - звер­нув­ся ще раз до ма­тері. Він зняв ка­пе­люх із го­ло­ви і поцілу­вав її вос­таннє в ру­ку.

Пішов…

Мряка ук­ла­ла­ся між них.

Мати сто­яла ще дов­го ко­ло бур­дея і ди­ви­ла­ся за чимсь. Не ру­ха­ла­ся. Одяг­не­на май­же вся біло, зда­ва­ло­ся, пе­реміня­ла­ся в який­сь біля­вий стовп і, пе­рей­ня­та са­мим бо­лем, ма­ла розійтись з імлою…

- В сирітство ідеш…- шеп­та­ли її ус­та,- в сирітство… а нас ли­шаєш ста­ри­ми си­ро­та­ми…

Повторяла се май­же несвідо­мо, її слізьми за­тем­нені очі суп­ро­вод­жа­ли си­на чим­раз далі й далі, а відтак, не­мов оло­вом об­тя­же­на, вер­ну­ла са­ма на­зад. Тижні ми­на­ли, нім оло­во і сльози опус­ти­ли її…

Він ог­ля­дав­ся ще кілька разів на­зад. Бур­дей виг­ля­дав зда­ле­ку, мов зем­ля­ний гор­бок з дво­ма скля­ни­ми очи­ма.

Відтак спи­нив­ся йо­го зір на «сусідньому» ліску, пе­ред кот­рим зля­ка­лась бу­ла сво­го ча­су Ан­на.

Він ле­жав тем­ний і ти­хий. Зда­ва­ло­ся, гля­дить пря­мо на нього…

Несказанний жаль огор­нув йо­го в тій хвилі. Не­повз­держ­на, ди­ка ту­га… був би рев­нув уго­лос…

Чи за тою тем­ною шма­ти­ною лісу, що ди­ви­ла­ся за ним не­ви­ди­ми­ми очи­ма? Не знав. Не знав і не ду­мав над тим. Був у тій хвилі да­ле­ко від усього зверхнього й був тем­ний…

Івоніка ог­ля­нув­ся.

- Мама все ще стоїть там? - спи­тав ко­рот­ко, здав­ле­ним го­ло­сом.

- Мама?…- відповів зди­во­ва­но.- Ні, пішла вже!…

- Бо ти ог­ля­даєшся… Хло­пець змішав­ся.

- Я по­ди­вив­ся ли­ше! - ска­зав. Відтак, мов­би по­вер­нув звідки дум­ка­ми, пос­ту­пив твер­дим, свідо­мим кро­ком і зрівняв­ся з батьком.

Заніміли і пря­му­ва­ли квап­ною хо­дою до се­ла. Івоніка за­су­нув свій ве­ли­кий не­фо­рем­ний ка­пе­люх низько на чо­ло, а очі хлоп­ця про­ща­ли­ся вос­таннє з усім, що ми­на­ли.

Минаючи ха­ту Докії, по­ба­чи­ли всіх на дворі. Ста­рий Пет­ро поїв пиш­ну, ко­кет­ли­ву Ша­гу, Ва­силь - ху­до­бу, а До­кія го­ду­ва­ла дріб.

- Уже в до­розі? - клик­нув до них Пет­ро.

- Щасливої до­ро­ги й щас­ли­во вер­тай­те! Ста­ну­ли і привіта­ли­ся. І Докія прис­ту­пи­ла до ма­ло­го гур­ту.

- Вже! - відповів Ми­хай­ло.

- І що ж ро­би­ти? - ска­зав Івоніка.

- Не жу­ри­ся, мой! - клик­нув ве­се­лим го­ло­сом ста­рий Пет­ро.- Там щось по­ба­чиш і нав­чиш­ся де­не що! Ей, ко­би я був та­кий, як ти, мо­ло­дий і здо­ро­вий… гей, гей!

Він го­во­рив так го­лос­но і дзвінко, так ви­раз­но, що йо­го сло­ва летіли да­ле­ко, а з йо­го го­ло­су би­ла ге­рой­ська не­уст­ра­шимість і відва­га. Відтак за­су­нув ка­пе­люх набік і лус­нув із ба­то­га.

- Що, син­ку, - спи­та­ла йо­го Докія лас­ка­во, - ти смут­ний, прав­да?

Підняла чо­ло вго­ру, по­хи­та­ла жалісно го­ло­вою й зітхну­ла гли­бо­ко. Во­на зга­да­ла в тій хвилі свою Па­ра­син­ку, що опус­ти­ла її ха­ту й пішла за чо­ловіком, і ста­ру Марію.

- А що мам­ка ро­бить? - спи­та­ла за­жу­ре­но.

- Ай, ма­ма…- відповів Ми­хай­ло й мах­нув ру­кою, не докінчив­ши ре­чен­ня.

- Так, так! - вмішав­ся Ва­силь (на ди­во тве­ре­зий), по­та­ку­ючи.- Се вже на­ша до­ля та­ка! Чо­ловік ви­но­сить свою си­лу і свої дні, як на со­ба­чий яр­ма­рок. Ніхто не жу­риться тим, як він вер­не на­зад. А Ни­ко­лай­ка зна­ли ви? Ви йо­го зна­ли! І він