Франко І. Я. - Поезії, що не ввійшли до збірок (1875-1898), Франко І. Я.

красти, і курей не душу,-

Яких же гріхів я сповідаться мушу?»

 

«Ой Півнику-сину, маєш ти провину,

Тяжку, не малую, та й то не єдину.

А згадай, небоже, чи то життя гоже:

Всім по одній жінці дає право боже,

А ти, мов той турок, мов той бусурманець,

І по десять разом переводиш в танець…

Маєш їх по десять, маєш їх по двадцять!..

Як прийде суд божий, де ж тобі сховаться?»

 

«Лисичко-сестричко, любая розмово,

Ангельський твій голос, але дідьче слово.

Грішний я, то бачу, і гріх мій великий,

Треба сповідаться в самого владики».

 

«Ой не збільшуй, сину, та провини свої,

Не відволікай ти сповіді святої!

Є в мене квиточок від отця-владики,

Відпустити можу гріх хоч як великий».

 

«Лисичко-сестричко, любая розмово,

Зрушило в мні серце твоє праве слово.

Та будь милостива, дай часу до скрухи,

Щоб я з серця вигнав усі грішні духи.

Я сім літ не постив, сім літ не молився,

Дай часу хоч три дні, щоб приготовився!»

 

«Ой Півнику-друже, жалко мені дуже,

Що тобі про душу так зовсім байдуже.

Три дні часу в мене для скрухи жадаєш,

А чи не вмреш нині, про те й не гадаєш.

Спустися на землю, покайся сердечно,

А я тебе, синку, розгрішу безпечно».

 

«Лисичко-сестричко, любая розмово,

Ангельський твій голос, але дідьче слово.

На сповідь святую пішов би я радий,

Та тільки боюся великої зради.

Як голос твій чую - голос як сметана;

Погляну на тебе, та пика погана.

Як гляну на личко, на ті острі зуби,

То дуже, Лисичко, лякаюся згуби.

І все в мене думка, що ти, мамко, ласа

Не моєї скрухи, а мойого м’яса».

 

«Гей, грішнику темний, Когуте нікчемний,

За такії речі не будеш спасенний!

Що мав би молиться, за гріхи ридати,

А ти ще берешся мене осуждати.

Я пощу, молюся, тружуся для неба,

Чи ж твойого м’яса мені ще потреба?

Сім літ я говіла і м’яса не їла!

Дасть бог дочекати, що буду вмирати,

А скверного м’яса не буду в рот брати.

Тобі ж, засліплений, говорю: покайся!

Злізь зараз із дуба, клякни й сповідайся!

Як зараз к покуті тебе не порушу,

Сю ніч іще згинеш за цапову душу!»

 

Злякався Когутик, серденько забилось,

І так йому млісно і страшно зробилось…

Послуха Лисичку - слова як сметана!

Погляне на неї - та й пика ж погана!

І рад би позбуться гріха головного,

І страх, що в Лисиці зубів дуже много.

Та далі сумління страх перебороло,

З серцем сокрушенним поглянув воколо,

І з гілки у гілку, і з прутка на прутик

Помалу на землю спустився Когутик.

І шепче молитву, кається безмірно

І перед Лисичку приступа покірно.

 

Лисичка-сестричка тільки того й ждала,

Скочила, як стекла, Півника спіймала.

Скочила Лисиця, як хижая птиця,-

Вже Півник у кігтях, даремне й проситься.

 

І мовила гнівно Лисиця облесна:

«А, тут тебе маю, ти, птице нечесна!

Ось тут тобі буде за гріхи покута:

В зубах отсих моїх смерть нагла і люта».

 

Запищав Когутик: «Ой Лисичко люба!

Ти міцно жартуєш! Подресь моя шуба!

Та чи ж ти для мого мізерного тіла

Свій піст семилітній зламати б хотіла?»

 

«Когуте, драбуго, жартую я туго,

Та вже тобі тутка вмирати, катюго!

Від мойого посту зась тобі, та й годі!

Згадай лиш о нашій недавній пригоді.

Як то я голодна в ніч темну зимою

Крізь стріху прогризлась з тяжкою бідою,

Крізь стріху прогризлась і влізла на банти,

Де з своїм жіноцтвом спокійно дрімав ти.

Мов баша турецький межи подушками,

Так ти ночував там з двадцятьма жінками,

І так мені стало і бридко, і встидно,

Що тобі з гріхів тих і світу не видно!..

І я погадала: «Давай-ко, задушу,

Зо дві з отих грішниць, чень совість в нім рушу.

Чень він, як побачить смерть наглу і люту,

Покається й богу принесе покуту».

Такі я побожні думки в серці мала,

По бантах тихенько до вас підповзала.

Підповзла і першу ту глупу Марцівку

Хотіла легенько хапнуть за голівку,

Та тая дурепа, знать, мізку не мала,

Вона з головою під крилом дрімала!

І замісто шийки для своєї згуби

Крило її глупе дістала я в зуби.

Як хрупну - як крикне дурепа проклята,

Як стане тріпаться, мов валиться хата.

За нею всі інші, що там були, кури

Як розверещаться, мов друть їх зі шкури!

А ти, старий грішник, замість їх втишити,

Туди ж та й ну мене крильми голомшити.

З перестраху того і з жалю святого

Я хтіла покинуть той рів всього злого,

Покинути ваші прегрішні пороги

І з пороху бантів обтріпати ноги.

Та тая дурепа, що так без рахуби

Крило її впхалось поміж мої зуби,

Як тріпнесь щосили - я й не спохватилась,

Як з тої бантини на під покотилась.

Ой, впала ж я, впала, мов тая колодка,-

Була ж то вечеря гірка, не солодка.

Ой, впала я, впала, стукнулась до поду,

Що аж задудніло згори аж до споду.

Ой, ще ж я не встала з тяжкого упадку,

Аж тут баба лізе та й несе лопатку,

Та й несе лопатку, а мужик коцюбу,-

Вони сприсяглися на мою загубу.

Стали ж мене бити, стали молотити -

Коб не дірка в стропі, прийшлось би там гнити.

Прийшлось би там гнити, марне погибати -

А всьому, катюго, ти був винуватий.

Та зате я нині дам тобі се знати,

Як побожні гості з