Микола Олександрович Дашкієв - Зуби дракона, Микола Олександрович Дашкієв

Хворий лежав горілиць; його обличчя пашіло жаром, з вуст зривалося хрипіння. Але як тільки він почув голос санітара, одразу ж смикнувся і, намагаючись підвестися, прошепотів:

— Пане професоре… Прошу… В мене зовсім не тиф. Це — серце, тільки серце…

— Заспокойтесь, мій любий! — рухом, який кожен назвав би професійним, Калинніков узяв старого за руку, мацаючи пульс.

Старик, можливо, й справді мав хворе серце — воно колотилося шалено. Але не було сумніву, що він хворий саме на висипний тиф: його груди вже вкрилися характерним висипом.

— У вас тиф, мій любий… — сумно сказав Калинніков.

— Тиф? — скрикнув старий. — Пане професоре, я не маю права вмирати!.. Ви — росіянин, так?.. Мені дуже, дуже потрібно бачити своїх родичів…

Калинніков розвів руками.

— Не можна? — безнадійно запитав хворий. — Я — академік Федоровський, може чули?

Кочегару Калиннікову ніколи досі не доводилося бачити навіть професора, а про академіка він мав приблизно таке ж уявлення, як і про марсіян. Але посада зобов’язала його ствердно кивнути головою:

— Це ім’я знає увесь світ, пане академіку!

— Ні, ні, я тільки скромний біолог. Але… Я буду дякувати вам все життя, якщо ви якимось чином викличете сюди мого зятя, його звуть Іван Андрійович Сатіапал. Не дивуйтесь, що в нього таке чудне прізвище. Це — дуже хороша людина, приват-доцент Петербурзького університету. Я зараз вам дам адресу. Вони навіть не знають, що я тут. Мене схопили на вулиці… Так, так, цілком несподівано… Мені дуже потрібно його бачити…. Увесь світ голодує… постійно голодує… А грубих кормів — скільки завгодно! Білки!.. Бачите, он ворушиться білкова молекула?! Ви думаєте, це молекула білка м’яса свині?.. Ні в якому разі! Для її створення використано кропиву!.. Ха-ха-ха — кропиву!

Санітар підійшов до хворого і накрив його ковдрою.

— Маячить. Навряд чи виживе.

— Несіть його до моєї кімнати. Викличте лікаря Бортнікова.

Навіть він, кочегар, зрозумів, що перед ним лежить не звичайний хворий, один з тих заможних, які готові були податися хоч на край світу, аби втекти від ненависної влади робітників та селян.

Академік!.. Біолог!..

Михайло Калинніков не вивчав біології, його навчання юридично обірвалося того дня, коли він, підліток, пішов працювати на тютюнову фабрику Стамболі, а звідти — на “Імператрицю Марію”. Але Михайлові довелося прочитати і “Капітал”, і брошури Леніна, а сусіди по камері в Катеринославській окружній в’язниці розкрили молодому кочегарові очі на білий світ.

Калинніков відчув нез’ясовну симпатію до цього старика.

“Увесь світ голодує!..” “Білки з кропиви…”

Це може бути тільки маячінням, але хто засвідчить, що не про це саме мріяв усе життя оцей академік?.. Він втік Росії, правда. Але хіба Калинніков не бачив таких, що рвали з розпачу на собі волосся, коли, охоплені загальною панікою, опинялися на палубі пароплава, який назавжди відходив від рідної країни?

Він, Калинніков, не сидітиме отут в Туреччині. Сюртук та борода — до часу. А потім скинути їх геть та й податися на батьківщину — хоч і вплав. А коли академік Федоровський виживе — він теж мусить повернутися до Росії. Молодій республіці будуть потрібні академіки!

А тому все гіршало й гіршало. Сякий-такий консиліум встановив, що надій на порятунок немає.

Власне, тиф проходив у легкій формі. Але у академіка було хворе серце, нездатне витримати надмірне напруження. Старий це знав і вже готувався до швидкого кінця.

Він вже не маячив про чудесні білки, не благав Калиннікова про зустріч з рідними і тільки дивився на нього жалібним поглядом та мовчки ворушив спраглими губами.

— Пане Федоровський, — сказав йому Калинніков. — Напишіть все, що ви хочете передати зятеві. Можливо, я знайду засіб переслати записку.

Хворий похитав головою:

— Ні, пане професоре… Зятя мені треба бачити особисто. І зараз, доки я живий. Це не примха вмираючого. Я повинен розповісти йому одну таємницю — таємницю дуже великої ваги. Здійснення мого задуму може дати користь людям всієї планети… А я ось вмираю в цьому брудному карантині, і ніхто не хоче зглянутись на моє благання…

— Давайте адресу! — рвучко сказав Калинніков. — Я піду сам і приведу пана Сатіапала, хоч це, може, й дорого мені обійдеться.

Як “головний лікар” Калинніков користався деяким довір’ям охоронців карантину. Але навіть вони не могли випустити жодної людини за межі табору без спеціального дозволу санітарного нагляду. Довелося скористатися з проходу в дротяній загорожі, — з тієї лазівки, яку про всяк випадок приготував професор-самозванець і якої не хотів поки що виявляти.

Пізньої ночі Калинніков вислизнув з табору і манівцями подався до Стамбула. Розшукати потрібну людину вночі, в незнайомому місті було б дуже важко, проте академік так детально описав маршрут, що Калиннікову навіть не довелось розпитувати шлях.

Він довго стукав у віконце невеликої глинобитної халупки на вулиці Бахріє в одному з найбідніших закутків міста. В Стамбулі на той час бешкетували грабіжники, тому всякі нічні гості були небажаними. Ніхто не озивався на стук. Але як тільки Калинніков шепнув, що він від академіка Федоровського, двері перед ним одразу ж відчинилися. Йому кинулися назустріч мужчина й жінка і навперейми почали розпитувати про долю старого.

Часу для розмов не було, тому Калинніков тільки передав записку академіка і додав:

— Поспішайте, пане Сатіапал. Ніч коротка. Не виключена можливість, що вам навіть доведеться заночувати в тифозному бараці.

— Нічого, — відповів високий ставний мужчина, — я вже перехворів на тиф.

Він попрощався з дружиною, поцілував у чоло хлопчика, який розметався на ганчір’ї в кутку кімнати, і сказав:

— Ходімте.

Обійшлося без пригод. Перед світанком Калинніков і приват-доцент Сатіапал зайшли до кімнати барака, де лежав хворий академік.

Певне, тільки надлюдським напруженням той тримав себе в такому стані, коли ще можна говорити й мислити Проте голос його вже згасав, як згасає багаття, коли в ньому