Олександр Романович Бєляєв - Зірка КЕЦ, Олександр Романович Бєляєв

довше зберігалась атмосфера, і метали, особливо залізо, зазнавали більшого діяння кисню, окислюючись, як на Землі. Згодом Тюрін і Соколовський підтвердили моє припущення.

Раптом ми поринули в глибоку пітьму. Ракета ввійшла в смугу тіні. Перехід був такий різкий, що в першу мить ми немов осліпли. Ракета повернула праворуч. В темряві було небезпечно летіти поблизу скель. Спалахнуло проміння прожекторів. Два вогняні щупальця бігали в мороці, нічого не зустрічаючи. Спуск уповільнився. Минала хвилина за хвилиною, а ми все ще летіли в порожнечі. Якби навколо не було зірок, можна б подумати, що ми линемо в міжпланетному просторі. Аж ось проміння світла упало на гостру скелю. Соколовський ще більше притишив політ. Прожектори освітлювали ріжкуваті пласти відшарованих гірських порід. З правого боку з’явилася стіна. Ми повернули ліворуч. Але й з лівого боку видно було таку саму стіну. Тепер ми летіли у вузькому каньйоні. Цілі гори гострих уламків громадилися з усіх боків. Сісти було неможливо. Ми пролітали кілометр за кілометром, але ущелина не розширялась.

— Здається, нам доведеться обмежитися цим оглядом і піднятися, — сказав Соколовський.

На ньому лежала відповідальність за життя всіх нас і за цілість ракети, — він не хотів ризикувати. Але Тюрін поклав руку на руку Соколовського, ніби забороняючи цим жестом повертати руль висоти.

Ми летіли годину, дві, три, — я вже не можу сказати точно.

Нарешті ми побачили щось подібне до площадки, яка лежала досить похило, але на неї все-таки можна було сісти. Ракета спинилась у просторі, потім дуже повільно знизилась. Стоп! Ракета стояла під кутом у тридцять градусів.

— Ну, от, — сказав Соколовський. — Доставити вас сюди я доставив, але як ми піднімемось звідси, не знаю.

— Головне — ми досягли мети, — відповів Тюрін.

Тепер він ні про що більше не хотів думати і почав виміряти температуру ґрунту. На превелику його радість, термометр показував сто п’ятдесят градусів холоду. Не дуже й висока температура, але все-таки гіпотеза ніби виправдувалась.

А геолог уже бив молотком. З-під його молотка летіли іскри, але жоден кусок породи не відлітав убік. Нарешті, втомлений роботою, Соколовський випростався і, притулившись до мене скафандром, сказав:

— Найчистіший залізняк! Чого й можна було сподіватися. Доведеться обмежитись готовими уламками. — І він почав ходити по площадці, шукаючи зразків.

Я подивився вгору і побачив зірки, смужки Чумацького Шляху та яскраво розцвічені різнобарвними іскрами осяйні краї розколини. Потім я поглянув у напрямі проміння прожектора. І раптом здалося, що біля невеликої бокової розколини промінь неначе коливається. Я підійшов до розколини. Справді, ледве помітний струмінь пари або газу виходив з її глибин. Щоб перевірити себе, я взяв жменю легкого попелу і кинув туди. Попіл відлетів убік. Це ставало цікавим. Я знайшов звислий над краєм скелі камінь і скинув його, щоб, струснувши ґрунт, привернути увагу моїх супутників і покликати їх до себе. Камінь полетів униз — у безодню. Минуло не менше як десять секунд, перше ніж я відчув легенький струс ґрунту. Потім я відчув другий, третій, четвертий струси, — щораз сильніші. Я не міг зрозуміти, в чім річ. Деякі удари були такі сильні, що вібрація ґрунту передавалася всьому тілу. І раптом я побачив, як величезна брила пролетіла повз мене. Потрапивши в смугу світла, вона блиснула, як метеорит, і зникла в. темній безодні. Скелі дрижали. Я зрозумів, що зробив страшну помилку. Сталося те, що буває в горах, коли падіння невеличкого камінця викликає грандіозні гірські обвали. І ось тепер звідусіль неслося каміння, уламки скель, дрібні камінці. Вони ударялись об скелі, відскакували, стикалися, крешучи іскри… Якби ми були на Землі, ми чули б гуркіт грому, схожий на канонаду, безконечно відбивану гірською луною, але тут не було повітря, і тому панувала абсолютна тиша. Звук, вірніше — вібрація ґрунту, передавався тільки через ноги. Неможливо було вгадати, куди тікати, звідки чекати небезпеки… Завмерши від смертельного переляку, я, мабуть, так і загинув би остовпілий, коли б не побачив Соколовського, який, стоячи на площадці ракети, несамовито махав мені руками. Так, звичайно, тільки ракета могла врятувати нас!

За кілька стрибків я був біля ракети, вскочив з розгону на її площадку, і в ту ж мить Соколовський рвонув важіль. Ми різко відкинулись назад і кілька хвилин летіли ногами догори — так круто поставив Соколовський нашу ракету. Сильні вибухи ракетних дюз повторювались один за одним.

Соколовський спрямував ракету вгору і праворуч, далі від схилу розколини. Дивуюсь, як він міг керувати в такому незручному положенні! Його самовладання показувало, що він був людиною досвідченою і ніколи не розгублювався. А з вигляду — великий жартівник і веселун.

Тільки тоді, коли наша ракета ввійшла в освітлений Сонцем простір і значно віддалилася від країв розколини, Соколовський уповільнив політ і випрямив ракету.

Тюрін виповз на сидіння і потер скафандр. Очевидно, професор трохи забив потилицю.

Як це часто буває з людьми, які щасливо уникнули великої небезпеки, нас раптом охопили нервові веселощі. Ми заглядали один одному в стекла скафандрів і сміялися, сміялися…

Тюрін показав на освітлений схил місячної розколини. Випадок приготував нам площадку для посадки. І яку площадку! Перед нами був величезний уступ, на якому легко міг би розташуватися цілий ракетодром для десятків ракетних кораблів. Соколовський повернув ракету, і незабаром ми котилися на колесах, немов по асфальту. Під’їхавши майже до самої стіни, спинилися. Кам’яна або залізна стіна мала поздовжні розколини. В кожну з цих розколин могли б заїхати рядом кілька поїздів.

Ми зійшли на площадку “ракетодрому”. Наше збудження ще не уляглося. Ми відчували потребу рухатись, працювати, щоб швидше вгамувати свої нерви.

Я розповів Тюріну і Соколовському про те, що знайшов місячний “гейзер”, і признався, що викликав гірські обвали, які мало не погубили нас. Але Тюрін, зацікавлений гейзером, — навіть не згадав про мою провину.

— Та це ж величезне відкриття! — вигукнув він. — Я завжди говорив, що Місяць не така вже мертва планета. Хоча б найменші залишки газів, атмосфери — будь-якого складу — на ній повинні залишитися. Це, мабуть, виходи сірчаної пари. Десь у товщі Місяця ще залишилась гаряча магма. Останнє жевріюче вугілля великої пожежі. В глибині цієї розколини, яка,