Іван Іванович Білик - Золотий Ра, Іван Іванович Білик

досі стояла йому в голові, й він вирішив показати афінянинові все особисто, хоч мав би доручити таку справу котромусь із своїх скарбничих або найдовіренішим рабам. Євнух-скарбничий тепер ішов за царем та Солоном назирці: бува, цар запитає його про те або се. Ну, а ще один раб ішов попереду з двома лампіонами.

Кам'яні підвали під царським хоромом — споконвічна скарбниця лідійських царів — нагадували найпохмурішу корінфську в'язницю, хоча корінфяни зналися на будівництві в'язниць. Попід стінами нескінченних клітей та переходів стояли амфори й піфоси, повні круглих золотих зливків та золотого піску, який лідійці добували великими кількостями на Гермі та Пактолі. Зазимкувато горнучись у льняний гематіон, афінський гість досить байдуже дивився на все це невірогідне багатство; лідійський цар майже напевно знав, що то напускна байдужість, а все-таки вона брала його за живе. Й коли почалися кліті з адамантами й самоцвітами, Крез не витримав і глузливо запитав:

— Ну, як тобі мої підвали?

— Дуже сирі й холодні, — відповів Солон. Нарешті він себе виказав.

Однак у Сардах та по всій Лідії жило багато вихідців з еллінських міст, Крез добре вивчив їхню природу й був тепер майже переконаний, що еллінська пиха не дозволить Солонові визнати себе під щитом. Тоді він вирішив — не без лукавства — запитати в афінянина, який дедалі щільніше горнувся в свій надто благенький для підвалів гематіон, кого він уважає найщасливішою людиною після того Телла.

— Братів Клеобіса та Бітона, — не вагаючись відповів гість, наче протягом усієї прогулянки підвалами чекав саме на це запитання.

Ображений Крез навіть не поцікавився, хто ті брати.

Та коли вони врешті вибралися з підвалів, намерзнувшись донесхочу, Солон раптом сам розговорився. Ті вщерть набиті золотом підземелля явно гнітили його. Він із молодих літ був купцем і мав у руках важкі капшуки золота й срібла, рік був головним архонтом Афін, розпоряджався десятками талантів коштовного металу, але талант можна підняти однією рукою, а скільки було потрібно тисяч могутніх рабських рук, щоб могли підняти зараз усе золото царя Креза... Аж тут, у затінку лінивих пальм тісного хоромного двору, перестарілий афінянин нарешті полегшено відітхнув.

— Оті Клеобіс та Бітон, про яких я тобі згадав був у підвалах, — сказав він, — жили в Аргосі. То були могутні юнаки, ніхто в усій Арголіді не міг змагатися з ними в силі. До того ж, за нашими мірками, вони належали до числа заможних людей. Елліни з тамтешніх дорійських країв справляють наприкінці весни щорічне свято Гери Аргоської. То одне з їхніх найголовніших свят. Жрицею богині була мати Бітона й Клеобіса. Сталося так, що їхніх волів затримали в полі, сонце вже давно хилилося до землі, а мати ще мала провести в храмі відправу, бо до заміського святилища Гери зійшлося безліч прочан. Не довго думавши, хлопці самі запряглись у ярмо, посадовили матір на воза й повезли до храму. Туди від Аргоса буде стадій сорок п'ять, і цілу дорогу хлопці бігли не спиняючись, щоб мати встигла до заходу сонця принести врочисту жертву Цариці богів. Побачивши таке диво, прочани оточили воза й заходились вихваляти братів, які не пошкодували сил для всенародного свята, а прочанки вшанували матір таких чудових дітей. Жриця богині Гери так пишалася своїми синами, що після святкової відправи не пішла на загальний бенкет, а зняла руки догори й почала благати Зевсову дружину, аби та дала якнайбільше щастя її синам. І диво сталось. Клеобіс та Бітон полягали після бенкету спати не серед інших прочан, а на приємно прохолодних мармурових плитах святилища, біля ніг Великого божества. І Гера прислухалась до матері й виявила її синам найвищу ласку: Бітона й Клеобіса спостигла блаженна смерть. Аргосці перейнялися до них високою повагою й замовили обом братам статуї, які потім пожертвували в Дельфи на знак удячності до Цариці богів і людей. А богиня Гера тоді ясно показала людям, що смерть для них краща від життя.

Коли Солон докінчив розповідь про двох найщасливіших після Телла людей у світі, лідійський цар Крез, який чекав зовсім не такої розв'язки, зчудовано подивився на старого афінського мудреця: він сміється з нього чи й сам вірить у сказане? Старий афінянин уже встиг зігрітись після підвалів і приязно кивав до Креза та до власних слів.

— Коли кінь перевтомиться від швидкого бігу, — мовив Крез, — його не можна поїти холодною водою. — Солон не відгукнувся на зауваження варварського царя, цар відчув його слабину й спитав зовсім начебто безвідносно: — Ти, гостю афінський, часом не чував, за яку мудрість померлого нещодавно корінфського тирана Періандра названо одним із семи наймудріших у світі людей?

Того не знав жоден смертний, але в тих словах Солон відчув неприємний для себе натяк, та нічого не міг відповісти Крезові, навіть коли той, мовби забувши про своє запитання, сказав щось нове:

— Життя краще від смерті, якщо, звичайно, воно приносить утіху людям і тобі. Міг би знову нагадати слова вашого ж Ахіллеса. Ну, гаразд... Але невже ти моє щастя цінуєш менше від щастя отих двох нерозумних юнаків, які здуру позбулися найвищого людського блага?

— О Царю царів, я на своєму довгому віку багато чого набачився й знаю такі істини, над якими ви, молоді, навіть замислитися не бажаєте. Попереду нібито безконечно довге життя, встигнеш наробити й гріхів, і подвигів, і тільки ми, старі, знаємо його жахливу куцість. Либонь, і твоя правда про життя та смерть. Однак назвати людину щасливою можна тільки по смерті. Бо заможник часом помирає жебраком, а батько великої дружної сім'ї кінчає життя під чужим парканом. Ти справді найбагатша в світі людина й володієш десятками народів і племен, проте назвати тебе найщасливішою людиною я не можу, поки не вмреш.

Ця розмова між Крезом і Солоном була останньою. Солон повернувся додому й невдовзі помер, Крез почув про його смерть і тільки глузливо посміхнувся:

— Хто ж із нас двох щасливіший: я чи він?

День був по-весняному лагідний, у жилах текла молода дужа