Марія Миколаївна Влад - Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань, Марія Миколаївна Влад

і ти умреш, але коли сам схочеш. Я тобі за твою смерть скажу, але бес нікому про ню не проговоривси. Єк схочеш смерті, то згинеш від ярої пшениці, від золотої кулі і від золотого волосу, єк над ними дванадцять попів дванадцять служеб відправлять. Тов кулев, тов єров пшеничков і тим золотим волосом, що уже є у тебе на голові, можно тебе застрілити під праве плече. Під ліве — не застрілять тебе”.

Той дідок викроїв на плечах Довбушеві ямку — поклав йому там кулю і яру пшеницю, у груди, у ліву і праву руку — хрест: “Іди і нікому не кажи. Як скажеш, то загинеш!”

Дідо казав, що гуцули вважають назву “Чорногора” від того, що у тих верхах Довбуш чорну біду вбив.

Так з вівчаря постав легендарної сили опришок. Та й чи з одного! Скільки пастухів пішло в опришки: як тільки звір поб’є багато товару, побере овець, або ще яку шкоду має пастух, — то не раз доходило до того, що тікав у опришки. Або, як у співанці —

Ой вівчарю-золотарю, покинь вівці пасти, Не покину, хоч загину, навчив сми си красти, Украв собі два баранці, а трету єгницю. Та на мене збудували в Сиготі темницю. Вбрали ноги в кайданиці, а руки в скрепиці — Тото тобі, легінику, за чужі єгниці! Ой украв сми два баранці, а третю єгницю, Подививси сюда-туда — роб’є шибеницу.

Про вівчарів народ склав багато коломийок, немало байок. Одна з них про вівчаря та срібні вівці була супутницею мого дитинства, та вже всю не тямую. Але, здається, починається тим, що один жовнір хотів уздріти царя, за котрого кров проливав, та добрався в царські палати — проситься на симбрилю (службу). Цар йому каже, що у него були вівчарі, але губили вівці, і він усіх прогнав. Пішов той слуга (таки впросився на симбрилю) до царського ватага, аби тот порахував та передав йому вівці. Ватаг перепустив усі вівці помежи ноги, аби добре перелічити. Пасе вівчар царські дроб’єта, а вони так бігают, що той один день був йому тяжчий за три роки при войську. Аж дідок-чарівник зарадив — дав такі три горішки, що сперли ту череду. Надибав вівчар срібну траву, убив жертву, що хотіла вівцю з’їсти, зайшов до срібного двора, найшов срібного коня із срібною зірницею на чолі. Зірниця йому освітила, бо коня того напоїв срібною водою, нагодував срібною травою, та й уже кінь йому загнав ті вівці до царської кошари.

Потім все було золоте. А за ним — діамантове. Скінчилося звично весіллям вівчаря з царівною, і у віно дісталися-їм срібні вівці.

Цей навіть неповний переказ показує, як високо поціновувалися вівці у гуцулів.

Вівця навіть бралася старшинувати над чоловіком. Це було давно, як ще жили велети. Тоді вся диханя говорила. Раз вівця радилася з козою, як би старшувати над ґаздою. Коза сказала: “Іди в найвищу полонину Гораль — там буде проходитися Бог; спитай його, він тобі порадить”.

Пішла вівця. Приходить на ту полонину, стрічає у плаю Бога та й каже: “Господи, мене доять три рази в день. Я убираю їх, а вони мене так трудять”.

Бог сказав їй на се: “Мусять тебе трудити, бо ти си не виплачуєш — взимі з’їдаєш сажень сіна, а вліті на два сажні спасаєш; до того з’їдаєш шість гусок солі за рік; 13 банок страчує ґазда на сіно тобі, а за тебе озьме 4-5 банок, а з руном і ягням найбільше 10 банок. Ти робиш чоловікові страту. Виплачуєшся трохи молоком, що вліті даєш”.

Взяла вівцю досада, стала вона просити Бога, аби дав їй таку силу, щоби вона наступила чоловікові на ногу, а той би з того умер. Бог сказав: “Єк меш носити руно на 12 локтів сукна і давати відро молока, так аби чоловік ушив собі з того сардак, гачі, онучі і напрєтав тілько молока, аби міг прогодуватися з тебе одної — то будеш мати таку путерію!”

Спудилася вівця: “Ні, не хочу носити таке, бо мої маленькі ноги уломилися би під тим”.

За сміливість, що вівця хотіла старшувати над головним Божим створінням, відібрав Творець у неї і у решти дихані мову — бо могли би ще до чогось лихого порадитися між собою. І дозволив лише раз у рік, у північ новорічну Різдвяну говорити, і то тілько з ним, Богом.

Кажуть старі люди, що це можна чути.. Треба знагла зайти у стайню рівно опівночі Святого вечора, і чоловік буде розумів, що худобина каже. Але такий не буде більше жити, як 24 години. Тої ночі говорить не лиш свійська, а загалом уся земна диханя з Богом про своє життя, як з нею обходиться чоловік. Тому того вечора худобі добре підстелюють та нагодовують її сіном, поять теплим пійлом з грисом, навіть дають людської їди з Різдвяного столу, аби худобина не жєлувалася на чоловіка.

Але бідує коло маржини і чоловік. Мій покійний тато завше скаржився, що все життя працює на корову. Вліті паси досвітками десь берегами, межами, кради бур’яну на день, бо вже і це було заборонено брати з колгоспних ланок, що потопали в молочаях та пиріях. Кукурудза, бурячок, як мізинці, а бур’яни — лісом. Але рушити не смій — штрафи, громадські суди... А на зиму у тридев’ятім царстві купуй того сіна. І так без кінця-краю.

А в полонинах ще тяжче. Пастухи мусять вигонити повірену їм худобу на пашу без огляду на погоду. Не раз застане цілу полонину негура (мряка), так що й за два кроки нічого не вздриш; або ударить плова з громами — то на висоті страшно сильно гримає і довго скалами та лісами відгомонює. Часом у саму Петрівку упаде сніг, а вже дощ іде там щодня: близько хмари.