Микола Олександрович Дашкієв - Загибель Уранії, Микола Олександрович Дашкієв

Тепер такі ракети літають на «Зорю Кейз-Ола» щодня. Тессі з цибатого підлітка перетворилась на струнку дівчину. А батько не змінився анітрохи. Він усе ще не втрачає надії спокусити дочку своєю незрозумілою й страшною атомною фізикою!

До лабораторії не має права зайти навіть дочка професора Торна. Але це — формально. Насправді — тільки й того, що довелося пройти не через вестибюль Кейз-Ола, а заплутаним підземним ходом.

Ось і лабораторія. Вона тягнеться довгим півкільцем і нагадує майстерню титанів: скрізь попід стінами стоять хаотично розташовані монолітні бетонні та свинцеві блоки, а над ними мертво висять гаки багатотонних пересувних кранів.

Усе довкола залите світлом, таким яскравим, що грані предметів здаються розжареними до білого. Тихо. Безлюдно… Але ні: он ворушиться якась постать. Вона крихітна в цьому приміщенні поряд масивних блоків… То — любий старий Кольрідж.

Вірний помічник професора Торна поспішає їм назустріч, усміхаючись.

— О, Тессі! Чи жива-здорова? Я так давно тебе не бачив!

Він завжди отакий, цей «татусь Кольрідж» — навіть «учора» для нього вже давно.

— А де цукерка, татусю Кольрідж? — сміється Тессі.

— Цукерка є! — Він лізе до кишені комбінезона і, понишпоривши, витягає щось пом'яте, сіре, безформне. — Сама винна, що не приїздила так довго. Я чекав на тебе, чекав…

Це справді так; Тессі знає, як любовно ставиться до неї старий. Його жінка й діти загинули сімнадцять років тому, під час одного з найжорстокіших і найбезглуздіших повітряних нальотів хрестовиків на Великобонію. Отож усі найкращі почуття Кольрідж віддав дочці свого друга й начальника.

— Дякую, татусю Кольрідж! Цукерка дуже смачна! Давно я такої не їла!

— Ну, Тессі, вже закохалася?

Це — теж обов'язкове запитання. Можна відповідати як завгодно — Кольрідж усе одно буде невдоволений.

— Закохалася, татусю Кольрідж!

— Гм… І дуже?

— Крихітку-крихітку, татусю Кольрідж!

— Ще гірше!.. Хто ж він?

— Їх аж двоє, татусю Кольрідж!

— От-так! — Кольрідж б'є руками об поли. — Отже, тепер ти забудеш не тільки батька, а й мене!

— Нізащо в світі, татусю Кольрідж!

Така розмова може тривати без краю, тому Торн уриває її з удаваною суворістю:

— Досить, досить!.. Ану, старий, покажімо нашій доньці, на що ми здатні!

Доки батько з Кольріджем порались біля апаратури, Тессі блукала лабораторією. Все, що вона чула вдома протягом багатьох років, мимохіть вкладалося в її голову, і вона пам'ятає мало не всі терміни й назви апаратів, хоч і нездатна прикласти їх до навколишнього. Однак найголовніше вона знає: там, за товстелезною залізобетонною стіною, у велетенській залі стоїть друга в світі за потужністю споруда, що має назву космотрон. У колосальному кільцевому тунелі, звідки викачано повітря, під дією магнітного та електричного полів мчать дрібнісінькі часточки матерії. З кожним обертом вони набувають більшої швидкості і, нарешті, вилітають з такою силою, що можуть роздробити будь-яке атомне ядро. Для роботи космотрона треба забирати струм кількох потужних електростанцій, а для охолодження — пропускати через труби цілу річку води. І все це для того, щоб створити мікроскопічно малу кількість неіснуючої на планеті речовини.

— Ну, Тессі, готово! Йди сюди.

Поперек лабораторії пролягли бетонні та свинцеві блоки. Вузьку щілину між ними закриває апарат, трохи схожий на електричний холодильник. Поряд стоїть «міс Доллі» — незграбна машина з клешнями, як у краба. Коли почне працювати космотрон, в лабораторії порядкуватиме тільки вона, бо випромінювання з пристрою для людини смертельне.

Бункер, звідки дослідники керують роботою космотрона, зміг би витримати яке завгодно бомбардування. Його двері такої товщини, що Тессі замало рук, аби зміряти. Але Кольрідж, вправно оперуючи підйомником, пересуває до дверей ще й велетенський бетонний куб.

— Готово!

— Струм! — командує Торн.

Клацнув вимикач. Пригасло світло електричних ламп у бункері. Спалахнув екран.

— Пильнуй, Тессі! — Голос у Кольріджа хрипкий, схвильований. — Зараз ти побачиш те, чого не бачив, крім нас, ніхто!

Збігло ще кілька секунд. І враз крізь стіни бункера долинув тихий свист. Він голоснішав, підвищувавсь у тоні, та врешті замовк. А на екрані спалахнуло неприродне жовто-фіалкове світло. Воно било з щілини поміж захисних блоків, легко пронизувало підставлений апарат, товсту свинцеву плиту, бетонний куб і аж за ним уривалось тупим, пухнастим стовпом.

— Антинейтрони? — пошепки запитала Тессі.

Їй ніхто не відповів. І батько, і Кольрідж не одривали очей від екрана.

А сніп жовто-фіалкових променів яснішав, яскравішав. Його колір досі лишався незмінним. Та ось за апаратом, що його Тессі назвала холодильником, з'явився віночок зеленого сяйва.

— Пильнуй, Тессі!

Затамувавши подих, дивилась дівчина на чудесну гру світла. Віночок виростав, розпадався на окремі пасма. А ті, в свою чергу, розсипались на волохаті довгі нитки. Вже не було жовтого й фіалкового — увесь «холодильник» огортало буйне зелене полум'я.

— Досить, Кольрідже!

Клацнув вимикач. Пасмо часток з космотрона зникло, однак таємничий апарат сяяв, не згасаючи.

До нього неквапно підповзла «міс Доллі», схопила за спеціальний гак, перенесла до кабіни броньованого ліфта. Площадка слизнула вниз. Отвір затулила важка металева плита.

Витираючи піт з обличчя, Кольрідж підвівся, глянув на Тессі:

— Ну, як?

— Красиво, — тихо відповіла вона.

— Красиво… Ні, Тессі, це — жахливо!

— Чому?

— Апарат зараз спуститься в глибоку підземну камеру, а тоді відкриється. В нього рине повітря — звичайне повітря.

— Ну і що?

— Побачиш…

Чекати довелося недовго. Хвилини через три на пульті спалахнула червона лампочка. Екран знову показував оповитий зеленим сяйвом «холодильник». Тепер він стояв