Домінік Фортьє - Книжкова обитель, Домінік Фортьє

дещо привабливе — скрізь, де таке пояснення існує, можемо почуватися серед друзів. Заразом я дізнаюся, що поняття bûche de Noël, Різдвяне поліно, не завжди означало торт, а колись давно було справжнім поліном, яке клали до печі із заходом сонця і яке мало горіти всю ніч. Моя вість, моя Різдвяна історія зробить те ж саме: вона зігріватиме мене аж до сходу сонця.

 

* * *

Прикрашені багатими мініатюрами й орнаментами, книжки часів Середньовіччя призначалися для мирян, щоб ті могли відстежувати години літургії, різні служби, що правилися вдень і вночі. Такої книжки надзвичайно бракує у наш час: такого собі vade-mecum, посібника, який постійно нагадував би нам як жити, хай не в радості, але у спокої.

Якщо хтось уже ставав матір’ю — або, може, одним із батьків — то пізнав цю основоположну і непоправну зміну: якось раптово з центру всесвіту зміщуєшся на його край. Мені довелося вчитися всьому заново, наче я сама тільки-но прийшла у світ: як їсти, спати, бути цілком прив’язаною до іншої істоти і потихеньку звільнятися від неї. Уже немає ні дня, ані ночі, лише часопростір, позначений годинами годування. Впродовж перших тижнів, як заведений годинник, моя доня прокидається двічі–тричі посеред ночі (утреня, хвала), я беру її з колиски, разом ми сідаємо у велюрове крісло в кутку кімнати. Будинок спить. Безлистий клен стоїть на чатах за вікном, сріблястий собор Венсент-д’Енді світиться в темряві, як повний місяць. Часто падає сніг. Чутно, як вітер стогне у гіллі.

Коли приїздимо в Бостон, перше, що я шукаю і знаходжу в квартирі — велюрове крісло біля вікна. Воно в кімнаті, що виходить на вулицю, ми ж займаємо ту, яка виходить у двір будинку. Двічі–тричі за ніч (утреня, хвала), моя доня прокидається, я беру її з колиски і несу з собою черепашку-­нічничок, щоб не запалювати скрізь світло. На стінах і на стелі зірки і місяць дрижать і стрибають у ритмі моїх кроків, і зупиняються, коли ми сідаємо в крісло. Тут важка штора засмикнута, вона стоїть на заваді холодному повітрю знадвору. Доня їсть, я марю своїм кленом.

Довгими місяцями я не можу написати жодного рядка. Помалу до мене повертається здатність описувати качок, дерева, море, від простішого до більшого. А потім мені вдається навіть читати: «Les Désarçonnés» — «Ті, хто випав з сідла» Паскаля Кіньяра, розповідь про чоловіків і жінок, які впали з коней і чиї поламані життя поволі відбудовувалися по шматочках. Я читала спочатку по абзацу в день, а потім по сторінці. Я ще далека від завершення процесу.

 

* * *

На палітрі Елуа пробую відтворити кольори, як він міг їх бачити.

Слово miniature, мініатюра, означало спочатку не малюнок чи орнамент, а колір: червоний. Термін походить від латинського miniare, мінімально покритий, кіновар. Завдяки процесу метонімії, заміщення, зміст почав означати форму. А ще rouge, червоний, спочатку означав roux, рудий, тоді як brun, коричневий або брунатний, походить від brillant, яскравий, блискучий. Bleu, блакитний чи синій, похідний від blanc, білий. До Середніх віків у європейських мовах не було слова, яке позначало би блакитний колір. Цю барву вважали відтінком білого, чи то чорного, або ж зеленого, залежно від відтінку: блакитного, темно-синього чи сизого. А ще те, що тисячу років тому не знали, як назвати фіолетовий, жовтогарячий чи рожевий, видається досить переконливим: ці барви складні і нечасто трапляються в природі. А от те, що не було назви для одного з трьох основних кольорів, для того, який сьогодні асоціюється з небом і водою, в цьому є щось незбагненне. Люди тих часів жили під чорним небом і ловили в зеленому морі білу рибу — а чи жили вони під зеленим небом і ловили в білому морі чорну рибу.

 

* * *

Моя доня, якій я тільки-но пояснила, що таке Новорічні побажання, побажала мені світла, гардероба, дерева. А ще решітки. У неї перед очима була решітка на бильці ліжка, на якому ми удвох лежали й читали казки — та все ж.

Якщо не зважати на решітку, то світло і дерево — найкращі побажання, які я колись отримувала. Сподіваюся, що вони здійсняться.

 

Зрештою я знайшов серед цих стін не умиротворення і навіть не полегшення, що є його спрощеною формою, а своєрідний спокій, наче я сам став наполовину кам’яним. Тоді, коли ще писав портрети, я часто мав нагоду спостерігати таке: люди природно переймають прикмети того, що їх оточує. У сеньйора, схибленого на полюванні, ніздрі пульсують, як у його хортів, натомість під шкірою хірурга або ж цирульника вгадується кров, що біжить по венах. З ким знаємося, на того й схожі, тому не варто недооцінювати ризик, якщо водимося з дурнями й поганцями.

Та думаю, що цим спокоєм я завдячую ще й тій рослині, яку дав мені брат Клемент кілька тижнів тому, коли я безцільно блукав стежками саду медичних рослин.

Зайнятий тим, що обрізав кущ, він привітав мене кивком голови, коли я проходив повз нього, а потім нагнувся, щоб узяти з кошика шматочок білого льону, на якому знаходився брунатний порошок впереміш із білими сухими квітками.

— Дрібочку в гарячу воду перед тим, як іти спати, — просто сказав він мені.

Від носовичка йшов нудотний запах.

— Він так погано пахне, бо відганяє погані сни, — додав брат Климент усміхнувшись.

І дійсно, відтоді у мене припинилися кошмари. Проте уві сні я перестав бачити і її, а згадка про неї потроху стирається, наче її тіло почало розкладатися в землі.

 

* * *

Двічі на день Гора стає островом. В інший час — це клапоть суші, погано