Адріан Феофанович Кащенко - Зруйноване гніздо, Адріан Феофанович Кащенко

заборонено запорожцям не тільки носити зброю, а навіть одежу, і звати

себе запорожцями. Чимало й тут знайшлося товаришів і навіть приятелів

наших дунайців. Розпитуванням про життя на Дунаї і тут, як у

Романкові, не було кінця краю і козакам зовсім не давали ходу. Тільки

простяглися було наші козаки до однієї перекупки, з рундука котрої на

них приємно дивилися оселедці, тараня й чухонь, як їм перепинив шлях

поліцай у білих вузьких, як дудки, штанях, синьому каптані з шаблею

при боці. Знать було, що то непростий поліцай, бо позад нього йшло ще

двоє городовиків. - А стійте лишень, - сказав він, ставши напроти

Петра, - що ви за люди? - Хіба не пізнали? - одповів Петро. - Ми ж

запорожці! - Які такі запорожці? - почав гримати поліцай. - Немає

тепер запорожців! Мабуть, розбишаки якісь або втікачі. Як насмілилися

шаблі чіпляти? - Запорожцям бути без шабель не годиться! Ми не тутешні

запорожці, а вільні, з-за Дунаю! - Цить, цить! - замахав на Петра

руками поліцай. - Ходіть усі за мною до городничого. Петрові се не

подобалося; проте, маючи в кишені білет з печаттю посланця князя

Потьомкіна, він не вагаючись пішов з товаришами за поліцаєм. Кодацький

городничий Шостак був уже підстаркуватий і гладкий чоловік. На своєму

віку він уже послужив чимало у війську і тепер у чині полковника

одпочивав на посаді городничого. Коли до нього привели запорожців, він

після смачного обіду й доброї пляшки горілки вже виспався і тепер

сидів у хаті, смокчучи люльку на довгому чубуці. Коли поліцай

одрапортував йому, ще привів таких запорожців, котрі втекли на Дунай,

він вип'яв на козаків свої здивовані очі і почав гримати. - Отеє добре

вскочили ви до моїх рук! Якже се ви сміли тікати до бусурманів. Ось я

зараз всіх вас голубчиків у колодки! - Підождіть, пане полковнику! Не

хапайтеся! - сказав Петро. - Те вже давно цариця нам подарувала, а

світліший князь вже аж двічі засилав до нас за Дунай посланців,

закликаючи нас назад. Він і землі нам, і вільне життя обіцяє. От на те

нам од полковника, князівського посланця, і білет дано, щоб нам ніде

ніякої перешкоди не чинили!.. Прочитавши білет, городничий почав

неймовірно розглядати його з усіх боків і навіть проти вікна на світ.

- Не чув я про такі білети нічого... - сказав він згодом, - і наказу

такого у мене немає. Чи не самі ви, голубчики, сей білет написали.

Певно, що воно так і буде. - Іванов! - звернувся він далі до старшого

поліцая. - Який у нас наказ про запорожців? - Наказ світлійшого князя

від 1776 року, щоб всіх, які знайдуться, непанські, запорожці

віддавати у пікінери. - Чули? - гукнув городничий. - Признавайтеся

мені зараз, хто з вас панський, а хто казенний? - Так які ж там у

Туреччині пани? - обізвався Петро. - Чудні ви, пане. Ви гадаєте, що й

там князі та графи?.. Там паші, мурзаки та беї. - Се ми все розберемо:

хто ви й відкіля. Перше за все я ваш білет пошлю до губернського

правління у Кременчук, щоб там роздивилися, чи він певний. - А скільки

ж то мине часу? - спитав Петро. - А місяців зо три мине... - А якже ми

будемо без білета? - У в'язниці вам все одно він непотрібний! Тепер і

Петро зрозумів, що справа виходить на зле. Що, може, доведеться

шаблями та чингалами собі до дуба стежку прокладати. Проте, раніше ніж

проливати кров, він вдавався до хитрощів. Почувши, що дехто з то

вариства почав сперечатись з городничим, доводячи, що запорожці вільні

люди, він зразу спинив їх і повів розмову сам: - Ви пробачте нам, пане

полковнику. Як ми третій рік уже не бували тут, то й не знаємо, що тут

діялося і як воно є. От, будь ласка, скажіть, як воно сталося, що

запорожці були вільні, як от приміром ви, пане, а тепер ви питаєте, чи

немає поміж вами панських? - Бачу, що в тебе в голові горобці літають.

Не дурно ж вона як винницький казан завбільшки. Було колись ваше, та

минулося, а тепер всі запорожці, що по панських землях сидять, так то

панські кріпаки, а таких, що вештаються по селах, як от ви, забирають

у пікінери на царську службу. От що! - Так виходить, пане, так, що як

хто запорожець, так або рабуй у пана, або служи цариці? - Нарешті таки

збагнув! Так же воно й є! - Так про що ж ви, пане полковнику,

турбуєтесь? Адже ж ми з тим і прибули сюди з Дунаю, щоб у пікінерах

цариці послужити! Городничий глянув на Петра здивовано, а його

товариші ледве не скрикнули з обурення, та таки вдержалися,

зрозумівши, що Петро хоче обморочити городничого. - Як? Самі, охотою

йдете? - спитав Шостак. - Та вже ж ніяк! Запорожцеві що? Звісно, або

гуляти, або воювати... Гульня нам за два роки прямо остогидла, а

воювати - так аж руки сверблять... От ви, пане полковнику, і напишіть,

значить, до губернського правління, щоб нас прийняли у пікінери, а