Річард Адамс - Небезпечнi мандри

Ліщину, він тремтів усім своїм великим тілом. Здавалося, його зламало якесь горе. Принижено схилився він перед кролями. Ліщина, мовчазний і суворий, чекав; поруч нього стояв Срібний.

— Ліщино, це правда, що ви йдете геть? — спитав Суниця.

Ліщина мовчав, а Срібний відрізав:

— А тобі що до того?

— Візьміть мене з собою!

Ніхто не відповів, і Суниця повторив:

— Прошу, візьміть мене!

— Ми не любимо, коли нас обманюють, — знов відповів Срібний. — Краще вертайся до Нільдрогайн. Вона, мабуть, простіше до цього ставиться.

З горла в Суниці вирвався здушений зойк, неначе його боляче вдарили. Він перевів погляд із Срібного на Ліщину, тоді на П’ятого. Тоді жалібно прошепотів:

— Дріт!

Срібний хотів щось сказати, але Ліщина випередив його:

— Бідолаха! Ні слова більше! Ти можеш іти з нами.

За кілька хвилин кролячий загін перебіг через путівець і щез у гаю. Сорока, приваблена якоюсь блискучою річчю, помітною на голому схилі, підлетіла ближче, щоб її роздивитись. Але там лежав тільки перегризений кілочок і покручений шмат дроту.

Частина II. НА ВОТЕРШИПСЬКОМУ ПАГОРБІ
18. ВИСОКИЙ ПАГОРБ

Над вечір наступного дня мандрівники підійшли до підніжжя Вотершипського пагорба. Вечірнє світло золотою кіркою вкрило траву, тисові кущі й кілька покручених вітром глодових дерев на вершині. Звідти світло мовби розтеклося вниз по схилу, сонне й супокійне. Дзижчали, дзуміли, гули розмаїті комахи, виспівували жовта вівсянка, коноплянка й пташок-зеленяк. Тріпочучи в духмяному повітрі, над пагорбом злітали вгору жайворонки. Внизу лежали поля ще зеленої пшениці, просторі пасовиська, де паслися коні.

Загін Ліщини відпочивав під кущем бруслини. Від учорашнього ранку вони пробігли близько трьох миль. Досі їм добряче таланило: всі кролі, що втекли з колонії-пастки, були собі живі-здорові. Дорогою вони перебрели через два струмки й набралися страху, заблукавши в дрімучому лісі. Ночували в якійсь занедбаній повітці, де на них напали пацюки. Кучма, Срібний і Жостір прикривали відступ кролячого загону, тож усі встигли вискочити з повітки й дали драла. Але пацюки вкусили Жостіра в передню лапу, й рана розболілась, адже пацючі укуси дуже болючі. Добрих півмилі пройшли пасовиськом, де не видно було ані кущика, за яким би сховатись, щомиті сподіваючись нападу, але ніхто не нападав. Високо над ними страшно гули високовольтні дроти, але П’ятий запевнив, що той гул аніскілечки їм не зашкодить, і вони пройшли попід лінією електропередачі. Тепер вони лежали під бруслиною й стомлено принюхувались до цієї незнайомої, дуже відкритої місцевості.

Покинувши колонію-пастку, кролі ще дужче згуртувалися, стали обачніші, кмітливіші, витриваліші. В цьому невеличкому загоні всі навчилися розуміти одне одного, звикли діяти узгоджено. Сварок більше не було. Страшна правда засильцьованої колонії потрясла їх, стала суворим уроком. Усі цінували здібності кожного, розуміючи, що вижити можна лише при чіткій взаємодії. Тоді, стоячи над непритомним Кучмою і гадаючи, що той загинув, кожен з них, як і Ожина, думав, що з ними тепер буде. Коли б не Ліщина, Ожина, Жостір та Чашечка, Кучма й справді загинув би. Та й, зрештою, таке міг витримати лише Кучма — будь-хто інший з них на його місці перестав би бігати. Тепер ніхто більше не сумнівався в силі Кучми, інтуїції П’ятого, розумі Ожини й авторитеті Ліщини.

Найтяжче з усіх доводилось Суниці. Від горя він отупів і став дуже необережний. А ще ж йому було соромно за ту негарну роль, яку він зіграв у колонії. Суниця боявся признатися своїм новим друзям, який він лінивий, зманіжений і звиклий до розкішних харчів. Він не нарікав, одначе, й видно було, що він твердо вирішив терпіти всі злигодні, аби його не прогнали. До того ж він краще за наших кролів знав лісові хащі і в нетрях виявився навіть корисним.

Кучма став не такий деспотичний. Побувавши в сильці, він ослаб і притих. Уперше в своєму житті Кучма відчув, що йому треба бути поміркованішим та обачнішим.

Коли сонце торкнулося хмарного поясу на небокраї, Ліщина вислизнув з-під бруслинового гілля й уважно оглянув нижню частину схилу. Тоді задивився поверх мурашників на оголену вершину, що височіла вгорі. Слідом за ним вилізли П’ятий і Жолудь. Вони заходилися скубти листочки еспарцету, що латками ріс поруч.

— Отже, П’ятий, ти радиш нам видертися на найвищий пагорб і знайти прихисток на його вершині? — спитав він.

— Саме так, Ліщино.

— Але ж це дуже далеко, високо! Я навіть не бачу звідси вершини. Там, певне, голо й холодно!

— А в землі тепло, і грунт легкий, тож ми без труднощів вириємо собі нори, як тільки знайдемо підходяще місце.

— Перш ніж усім гуртом дертися на великий пагорб, треба його обстежити, — сказав Ліщина. — Я піду на розвідку й хутенько повернуся. А ви тим часом відпочиньте, попасіться.

— Сам-один ти не підеш, — твердо мовив П’ятий.

Всі як один, попри втому, виявили палке бажання піти разом із Ліщиною, і ватажок відібрав Кульбабу й Козельця, які виглядали не такими стомленими. Утрьох вони помалу рушили нагору.

Трьох розвідників особливо пригнічувала відкритість місцевості, а також їхня неспроможність бачити далеко вперед у високій, густій, пронизаній сонцем траві. Звичні бігати по траві, а не продиратися крізь неї, вони посувалися далі й далі серед комашиної метушні й палахкотливого вечірнього світла. Хвилями коливалася довкола трава. Вони обережно виглядали то з-за мурашників, то з-за кущиків конюшини, сподіваючись уздріти жадану вершину, та ледве вискакували на одне узвишшя, як попереду, ще вище, виростало друге. Ліщині здавалося, що ці місця зручні насамперед для ласиць і сов. Червнева заграва обагрила півнеба, аж до зеніту. Ліщина, як більшість диких звірів, не звик дивитися вгору на небо. Для нього небо зводилося до ламаної лінії небокраю, де видніли дерева, живоплоти. А