Олександр Олександрович Лукін - Співробітник ЧК

кок, — сказав Воронько, смикаючи себе за вуса, — скільки буває уварки?

— По-різному, голубчики, — схлипнув кухар. — Яке м'ясо… Іншим разом і третина від усього може піти.

Навколо загомоніли.

— Тихше, громадяни! — підвищив голос Воронько. — Треба перевірити, бреше він чи ні. Свіже м'ясо є ще, кок?

— В підвалі, на вечерю лишилось.

— Давайте його сюди!

Коли м'ясо витягли нагору, Воронько сказав кухареві:

— Ріж рівно три фунти. Але, гляди, щоб було точно.

Всі уважно стежили, як кухар важив відрубаний од тушки соковитий шматок філе.

— Став чавунок на вогонь! — розпорядився Воронько. — Зараз, товариші, зваримо цей шматок і подивимось, скільки залишиться, і тоді побачимо, винен старий чи ні.

Хтось незадоволено сказав:

— До-овга історія!..

— Людину розстріляти, звичайно, швидше, — нахмурився Воронько. — Нічого, почекаєш.

— Правильно! — загомоніли поранені. — Це він до діла придумав!..

… М'ясо варилося більше години. І весь цей час члени комісії і поранені, не відриваючись, стежили за киплячим чавунцем. По кухні розпливалася пара. Запахло жирним м'ясним бульйоном.

— Ох, і їсти охота! Без обіду ж сидимо! — почулися голоси.

— Якби не затівали бучу, давно б уже пообідали!..

Коли м'ясо зварилося, його зважили. В ньому невистачало одного фунта і трьох золотників!..

Арифметикою займалися всі. Олівці, що були у Воронька і Олексія, розломили на шість огризків, кожному членові комісії Воронько видав по аркушику паперу.

Коли всі підрахували, виявилось, що на загальну кількість м'яса, призначеного на обід, уварка в двадцять чотири фунти була ще й невелика, могло уваритися більше.

— Ну? — спитав Воронько. — Що ви скажете, товариші громадяни?

Члени комісії перезиралися, чухали потилиці.

— Кого ж тепер будемо судити? — говорив Воронько. — Чи, може, все-таки розстріляємо старика? Що нам?

— Ти не жартуй! — зніяковіло пробурмотів чорнявий червоноармієць, розглядаючи покреслений незграбними розрахунками папірець. — Всяке могло бути…

— Воно й видно, що всяке! — знущався Воронько. — Коли черепок не працює, всього дочекаєшся! Перебили б людей, а потім шукай винних! А де він, головний свідок? Іди, йди-но сюди!.. Розкажи ще раз, як ти контрреволюцію розглядів?..

— Браточки! — злякано забурмотів той. — Помилочка вийшла!..

Воронько згріб його за сорочку.

— Я б за такі помилки стріляв на місці! — люто роздуваючи вуса, пробасив він.

— Звідки ж я знав! — виправдовувався червоноармієць. — Та я зроду-звіку стільки м'яса не варив! Хто ж його, чортяку, знав, що воно таке уваристе!..

— А що, — звернувся Воронько до поранених, — може навчимо його куховарити, щоб удруге не помилявся? Запхнемо його в чавунець і подивимось, скільки від нього лишиться?..

Вибухнув регіт.

— От сказав!

— Оце так чекіст!

— Відпусти його: він кістлявий — навару не буде!..

Сміялись всі — і члени комісії, і поранені, що обліпили вікна, і чекісти — сміялися весело, від душі, охоплені одним почуттям радісного полегшення. Кухаря плескали по круглих плечах, і він теж посміхався, витираючи фартухом дрябле обличчя, до якого повернувся його природний багровий відтінок.

Згадали про інших арештованих. Натовп посунув до підвалу. Лікарів урочисто витягли на світло і, розгублених, нічого не розуміючих, обступивши з усіх боків, повели через подвір'я в будинок госпіталю…

— Ходімо, Михальов, — сказав Воронько, глянувши на кишеньковий годинник. — Стільки часу згаяли!..

Біля воріт їх наздогнав рудий козак.

— Ей, заждіть!

— Чого тобі?

Рудий підійшов і, винувато заглядаючи в очі, попросив:

— Ти прости, брат, збрехав тоді, не подумавши…

— Йди вже, голово! — сказав Воронько благодушно. — За дурість тільки й прощаю… Я ж відразу зрозумів, що повар не винен, — говорив він, коли вийшли за ворота. — Сам колись у підручних був у корабельного кока, знаю це діло…

Олексій посміхався. На душі в нього було свято, а від чого, він і сам не. міг пояснити. Нікого вони не викрили, нікого не арештували, не розкрили ніякої змови… І все-таки те, що вони зробили, було справжнім чекістським ділом, і людина, яка йшла поруч з ним, була справжньою людиною…

ІСТОРІЯ З НАКАЗОМ

Удень одинадцятого липня Брокман поїхав на автомобілі до Миколаєва в губчека. Наступного ранку він повернувся, викликав до себе всіх співробітників відділу військових справ та боротьби з шпигунством і наказав доповісти обстановку. Доповідав Величко.

За добу відсутності Брокмана сталася надзвичайна подія, в якій знову був замішаний начальник авіаційного загону Філіппов.

Льотчики одержали наказ розвідати і засікти вогневі точки противника, оскільки стало відомо, що до білих підійшло підкріплення. Виконати наказ з ряду причин можна було тільки під час артилерійської перестрілки.

Весь день літаки авіазагону стояли напоготові. Наша артилерія наполегливо довбала лівий берег, намагаючись викликати вогонь у відповідь, однак противник не відповів жодним пострілом. Уже почало смеркати, і Філіппов вирішив, що сьогодні обійдеться без польотів. Льотчиків він відпустив по квартирах, а сам з якимись дружками напився до нестями. Саме в цей час білі відкрили такий вогонь, якого не було ні разу, відколи врангелівський фронт наблизився до Херсона. Вони вели точний прицільний вогонь по нових позиціях нашої артилерії, яка тільки за день до того була передислокована.

В результаті їм вдалося накрити нашу плавучу батарею, що стояла на річці Кошовій, і вона затонула з усіма своїми стотридцятиміліметровими гарматами.

Коли Філіппов, проспавшись, дізнався, що сталося, він, ні з ким не