Юрій Миколайович Авдєєнко - Очікування шторму

ніколи не носила його на ланцюжку, тонкому і плетеному, тому що не любила прикрас. Вона вважала — прикраси надають їй дещо вульгарного вигляду. Й дуже добре обходилася без них. А годинник спокійно цокав на дні ридикюля, поряд з гребінцем, помадою, носовою хусточкою…

Червоні стрілки, що, здавалося, завмерли над циферблатом, показували за двадцять десяту. Десять хвилин пробігли як одна. Клавдія Іванівна дмухнула на свічку. Рудий ґнотик, над яким, чадячи, кучерявилася вузька цівка кіптяви, вигнувся, витягнувся на мить… Погас…

У коридорі дрімала напівтемрява. Гасова лампа, прикріплена біля сходів на обшитих деревом панелях, світила напівсили. На першому поверсі в холі горіло три лампи. В більярдній панувала тиша. Біля вхідних дверей на кріслі сидів козак. Довгі ноги його, взуті у старанно начищені чоботи, були витягнуті. Він байдуже дивився на жінку, як» наближалася, не змінюючи пози.

Клавдія Іванівна зупинилася біля порога. Вимогливо глянула на козака.

— Не можна, — сказав той.

— Що «не можна»? — не зрозуміла Клавдія Іванівна.

— На вулицю нікого пускати не велено, — пояснив козак.

— Ви знаєте, хто я така? — спитала вона високо й різко. Дивуючись звукам власного голосу, які чула начебто збоку.

— Це мені однаково.

— Устань, скотино! — вигукнула Клавдія Іванівна. Й стисла кулачки. Затрясла ними безпорадно…

Козак дивувавсь. Але підвівся з крісла. Виструнчився…

— Ану геть од дверей! — Клавдія Іванівна говорила тепер глухо й грізно.

— Не можна, панночко… — Не можна. — Козак перелякано дивився на її обличчя, що вкривалося червоними плямами.

— У чім справа, мадам? — начальник караулу підійшов нечутно.

— Я хочу вийти, поручику. — Клавдія Іванівна скоса глянула на офіцера.

— У мене є наказ, мадам, після двадцять першої години нікого не випускати з приміщення. — Офіцер говорив чітко, навіть красиво. Й, мабуть, милувався звуками власного голосу.

— Це щось нове…

— Абсолютно правильно, мадам… Сьогодні в перестрілці знищено розвідгрупу червоних. Знайдений у них топографічний план місцевості засвідчує, що вони йшли сюди, на Голубу дачу. Тому надійшов наказ посилити караули. А внутрішній розпорядок зборів перевести на особливий режим.

— Мені необхідно терміново побачитися з капітаном Долинським! — нічого іншого вона не змогла придумати.

Офіцер узяв під козирок:

— Я докладу всіх зусиль, щоби зв'язатися з капітаном по телефону… Мадам, прошу вас пройти в свою кімнату.

Вона знову засвітила свічку. Шампанське ще бралося пухирцями у відкоркованій пляшці, вилискувало голубою зеленню.

Блискавка шугала за вікном, біло стрибала над морем, над горами. Дощ валив, як натовп.

Було страшно. Було безпорадно. Вона не уявляла, чи можна витягнути детонатор назад. Але добре пам'ятала про інше. Він усе одно вибухне. Навіть витягнутий. Сам по собі. Оскільки хімічний. Що, він клацне, як пугач? Чи рознесе кімнату? Грек Кость не говорив про це. Кость сказав, що динаміту багато. Динаміту вистачить на корабель, не те що на дачу. А про силу детонатора Кость не сказав нічого.

Годинник показував без п'яти хвилин на десяту. П'ятнадцять хвилин надії.

«Треба думати, — сказала вона собі. — Треба думати. Заспокоїтись і думати, як завжди. І тоді все буде гаразд».

Ніч із дощами і блискавками вже одного разу була в її житті…

— Мене шукають жандарми, — сказав незнайомий хлопець з мокрим волоссям, яке, наче баговиння, звисало поперек його чола.

Це було в Ростові. Клава наймала кімнату в маленькому будинку в районі Нахічевані. Господиня — добра сита бабуся — страждала глухотою. І Клава могла грати на піаніно навіть ночами. Очевидно, на вальс Шопена й постукав цей хлопець, мокрий з ніг до голови. Їй, молодій дівчині, здавалося просто неймовірним, що такої осінньої негоди хтось може ходити вулицями.

Хлопець часто дихав, але переляк не торкнувся його обличчя, а очі були розумні й спокійні. Він сказав:

— Я пірну під ваше ліжко.

І вона не заперечила, а згідливо кивнула у відповідь, їй подобались отакі відчайдушні хлопці.

Жандармський офіцер з'явивсь у дверях всього лише хвилин три по тому.

— Ви сама? Вас ніхто не турбував, панночко?

— Крім вас, ніхто.

— Панночка не дуже люб'язні.

— Ви заважаєте. В мене завтра екзамен.

Тупочучи, жандарми вийшли. Їхні голоси ще долинали в вулиці — сторожа престолу прочісувала весь район.

Клава повернулася до піаніно. Грала довго й з настроєм.

— Ви молодець, — сказав хлопець, вибравшись з-під ліжка. Потім він вийняв із-за пазухи пачку листівок. Задоволено зазначив: — Не промокли. — Й з прикрістю: — Жаль, казанок з клеєм я загубив.

— Є клей, — сказала Клава. — У кімнаті був ремонт. І лишилося майже півбанки гарного клею.

— Ви зовсім молодець, — зрадів хлопець.

— Це страшно — клеїти листівки?

— Такої погоди холодно.

— Можна, я допоможу вам? — Іще мить тому Клава не думала про це, і прохання чи пропозиція вихопилися в неї мимоволі, як зітхання.

Хлопець глянув на неї пильно. Спитав:

— А екзамени?

— Я здібна, — похвасталася Клава безтурботно, весело. Накинувши пальто, вона загасила свічки. Й вийшла слідом за хлопцем. Пошепки запитала в саду:

— Ви анархіст?

— Я більшовик.

… У двері постукали. На порозі стояв начальник караулу. Тінь од дверей, наче вуаль, прикривала його обличчя.

— Мадам! — майже урочисто сказав він. — Капітан Долинський на дроті.

Вона поспішно пройшла за поручиком напівтемним коридором, східцями з м'якими доріжками. В кімнаті, відведеній для чергового офіцера, висіла незграбна картина, що