Емма Йосипівна Вигодська - Небезпечний утікач

спеки та очеретяних занавісок.

На сьомий день уранці, ще перед сніданком, до Дженні в її незамкнену кімнату швидко увійшла місіс Пембертон. Незав'язані стрічки нічного чепчика сяк-так теліпалися на її плечах. Блідий Фредді тримався за її руку.

— Джордж збожеволів! — перелякано сказала місіс Пембертон Дженні. — Замкнувся в своєму кабінеті й нікого не впускає.

— Вчора до контори їздив і брав з собою пістолети! — прошепотів Фредді.

Дженні пішла з ними до дверей кабінету містера Пембертона, в протилежний кінець будинку.

Містер Пембертон не відповів на стук.

— Це ми, Джордже! — благально промовила місіс Пембертон.

Щось важке брязнуло за дверима кабінету й покотилося по підлозі.

— Тату, відчини, це ми! — закричав Фредді.

Двері відчинились. Але містера Пембертона Дженні побачила не зразу. В кімнаті було напівтемно: хазяїн наглухо зачинив зсередини віконниці. Біля дверей валялася масивна чавунна постать мисливця, якою містер Пембертон, не покладаючись на замки, підпирав двері. Два пістолети із зведеними курками похмуро виблискували на його письмовому столі. Біля запаленої свічки лежала купка золота і банкових білетів. Сам містер Пембертон, відклавши набік купу ділових листів, нервово рахував золоті монети.

— Що трапилось, Джордже? — розгублено запитала місіс Пембертон. — Ти все забрав з банку додому?

Містер Пембертон звів очі.

— Банк ненадійний, — сказав він. — Прокляті індійці, вони готують змову навіть у банку! Увесь запас золота вони хочуть оголосити власністю індійського народу.

— Боже мій, невже це правда? Усе золото віддати індійцям? Які розбійники! — Місіс Пембертон заломила руки.

— Вони все можуть! — сказав містер Пембертон. — Учора я бачив телеграму в штабі. Усе золото Ост-Індської компанії, яке зберігається в Індійському банку Делі, повстанці передали до рук народу.

— Святі небеса! Золото Ост-Індської компанії! Вони розорять половину Англії!

Місіс Пембертон щільно причинила двері й стала допомагати чоловікові рахувати монети.

— Ніхто не знає, що може трапитися завтра, — сказав містер Пембертон. — Індійські вантажники у порту вже відмовились вантажити рис на мої пароплави. У цій країні нікому не можна довіряти, навіть власним слугам.

Того самого дня в домі Пембертонів звільнили усіх чоловіків: конюхів, лакеїв, кухарів, садових робітників. Залишили тільки жіночу челядь та підлітків не старше тринадцяти років.

Містер Пембертон їздив у штаб і просив у генерала ще двох солдатів для охорони свого будинку. Один з них вартував на порозі кухні, другий — коло садових воріт.

Фредді здобув собі маленький дерев'яний пістолет і з ранку до вечора гасав з ним по саду, лякаючи птахів.

— Я всіх бунтівників перестріляю! — погрожував Фредді.

Дженні нікуди не пускали: у Калькутті було неспокійно. Після восьмої вечора на вулицях гасли масляні ліхтарі, які ще де-не-де висіли, і місто поринало у глибокий морок: було оголошено воєнний стан. Налякані чутками про повстанців, англійці виходили з будинків тільки під охороною європейських слуг. Бали й зібрання були відмінені. Виїжджаючи вранці до контор, калькуттські купці брали в карету по дві пари заряджених пістолетів.

— Скоро розчиняться тюрми, і ув'язнені захоплять найкращі будинки англійського кварталу! — лякали британці один одного.

В Калькутті похапцем роззброїли тубільний гарнізон. Але це нікого не заспокоїло. Офіцери й урядовці перевозили свої сім'ї у Вільямс-форт, під захист фортових гармат.

«У самому форті змова, — повзли по місту чутки. — На монетному дворі готується вибух… Про що думає генерал-губернатор?»

Лорд Каннінг запевняв, що все спокійно. Його біле й гладеньке, як мармур, пихате обличчя залишалося на прийомах байдужим, як і раніше, а дружина генерал-губернатора леді Каннінг щоранку, як і до того, виїздила в своїй кареті на прогулянку по головній алеї Приморського парку.

Ніхто не знав, що, повертаючись з прогулянки, леді до вечора лежала в своїй спальні з примочкою на лобі, нюхала ароматичні солі й благала чоловіка якнайшвидше вирядити її додому, в Англію.

Біженці з глибини країни приносили приголомшливі вісті. Уся Верхня Індія в огні; до повсталої столиці приєднуються все нові міста й військові станції. Окремі купки англійців по всій країні блокуються повстанцями. Бунтівливий раджа Бітхурський, Нана-саїб, кличе під свої прапори мусульман і індусів Доабу — землі між Гангом і Джамною. Англійський генерал Х'юг Уілер оточений у Каунпурі; війська Нана-саїба обложили його і тиснуть з чотирьох боків; індійські гармати обстрілюють Лакнау, і тамтешній резидент Генрі Лоурепс посилає розпачливі листи до всіх військових станцій Пенджабу та сусідніх провінцій, благаючи допомоги.

Лорду Каннінгу, нарешті, пощастило зв'язатися з командуючим через Амбаллу.

— Вдарити негайно по Делі, по самому серцю повстання! — наказував генерал-губернатор.

Він не знав, що в генерала нема війська, що він не може зробити по країні навіть короткого переходу: селяни не дадуть харчів. У кожному селі його чекає засідка; коней і верблюдів нічим годувати, обозники розбігаються… Лорд Каннінг не знав, що англійці, які обложили Делі, зазнають великих втрат і, здається, незабаром самі перетворяться в обложених.

Наприкінці червня замовкла Агра — старовинна, добре укріплена фортеця на рукаві Джамни, на південь від Делі.

Невже і в Агрі повстали тубільні полки?

Аж ось коли почалася справжня паніка в Калькутті!

… Ми повернемо свої багнети, Ми скинемо саїбів з гір І потопимо їх в морі. Потопимо в морі, з якого вони прийшли…

Владі англійців у Індії, здавалось, надходив кінець.

Лорд Каннінг більше нікого не запевняв у тому, що все спокійно. Він посилав відчайдушні листи в Лондон, вимагав військ. Військ із Бірми, з