Емма Йосипівна Вигодська - Небезпечний утікач

Між його ступнями лежить вузенька смужка землі, Ледь примітна смужка, Людина не пройде по ній І навіть ховрах не проскочить, Але змійка, маленька крилата змійка З смугастим хвостом та гордими очима, Може проповзти по ній. Я хочу стати змією. Маленькою крилатою змією Із смугастим хвостом та гордими очима. Я проповзу між ступнями сторожа, Вирвусь на волю, махну крильми і полечу Далеко-далеко від стін джелхани…

Лела тужила за волею.

Кілька разів вона хотіла нагадати Чандра-Сінгу про його обіцянку, але він тільки ки вав головою з чорними смугами на чолі і таємниче посміхався.

— Терпи, Лело! — говорив Чандра-Сінг. — Терпи. Ти — дочка нашого Панді.

Минав час, і Чандра-Сінг помітно веселі шав за своєю глиняною перегородкою. Навіть пісеньки його ніби пожвавішали. Якось Лелі пощастило розібрати слова, які тихенько наспівував недоторканий:

Що бачу я там, під деревом, біле, як мармур, І кругле, як гарбуз? Може, це солодкий-пресолодкий плід? Чи, може, це чалма праведника? Чи білий, як кістка, щит священної черепахи?.. Ні, це біле черево англійця, напхане білим рисом!

Подвір'ям ішов саїб у пробковому шоломі, і Чандра-Сінг знову мукав нерозбірливо, похитуючись вперед і назад, не піднімаючи розмальованого чорною фарбою лоба: «Нніі… Нніі…»

«Стережіться, саїби, сини саїбів!» — наче говорив він своєю піснею.

Вісті з волі доходили до Чандра-Сінга невловимими шляхами: із смужечкою індійського паперу, яку передавав кмітливий посланець, через таємничий значок вуглиною на побіленій стіні. Ці вісті говорили:

«Фортеця Агра повстала, англійського генерала розбито…

Британці тікають із міст і сіл Доабу…

Уся Індія піднімається, щоб назавжди вигнати гнобителів за межі країни».

Недоторканий веселішав з кожним днем.

— Сьогодні вночі… — якось шепнув він Лелі. — Сьогодні вночі ми втечемо звідси.

Лела не проковтнула жодної маїсової зернинки, які давали того дня на сніданок, — так перехопило їй дух від хвилювання. Шматиною своєї давно подертої сорочки вона перев'язала зашкарублі рани на руках нещасної ткалі з Біхара. «Вночі!» — повторювала Лела в думці, але не зважилась поділитися своєю таємницею із сусідкою. Близько полудня дівчинка обв'язала голову мокрою ганчіркою під хусткою і лягла на осонні; так вона пролежала на подвір'ї увесь день, аж до вечора. Жорстоке сонце пекло їй ноги і спину, у вухах Лелиних дзвеніло, в голові паморочилося, та вона не ворухнулась.

Тюремник-афганець копнув Лелу ногою. Вона не застогнала.

— Що таке з дівчиськом? — гидливо запитав саїб у пробковому шоломі.

— Чумна або божевільна, — сказав афганець. — Лежить на сонці увесь день, не ворушиться. Непритомна, мабуть…

— Викинь її за перші ворота, Руджуфе, — сказав саїб. — Якщо до ночі не опритомніє, звели відтарабанити до чумних на звалище.

Афганець обережно й гидливо, як падло, підняв худеньке Лелине тільце й поніс геть.

Між зовнішніми і внутрішніми воротами тюрми, у закутку за кам'яною сторожкою, він поклав її на землю, щоб уранці, якщо дівчинка не опритомніє, «відтарабанити» на кладовище. Чума любила гостювати в індійських в'язницях і вже не раз навідувалась і в калькуттську джелхану.

Лела пролежала між воротами декілька довгих страшних годин. Коли стемніло і варта востаннє обійшла всі закутки, хтось тихо підійшов до неї. Чиясь рука сунула їй під хустку пом'яту рисову перепічку. Вона впізнала маленьку руку Макфернея.

— Спасибі, Макферней-саїбе! — прошепотіла Лела.

Опівночі хтось знову підійшов і схилився над нею.

— Нічого не бійся! Мовчи… — шепнув їй на вухо Чандра-Сінг.

Він підвів її і поставив спиною до високої кам'яної стіни. Лела почула, як по стіні щось тихо зашурхотіло і сповзло вниз. Це була вірьовка з подвійною петлею на кінці. Чандра-Сінг узяв петлю, розтягнув її й обхопив нею дівчинку під пахви. Потім тихенько свиснув; за стіною відповіли таким самим свистом, і Лелу почали підіймати.

— Обережно!.. Зверху гостряки!..

Лела вхопилася за гребінь стіни — і в ту ж мить гостра залізяка розпорола їй руку. Не скрикнувши, вона перекинула ноги на той бік. Хтось обняв її за плечі. «Плигай! — сказали їй. Лела плигнула в темряву. Зразу ж її підхопило декілька пар рук, зняли з неї вірьовку. Вона стояла на дні глибокого рову, яким було обкопано тюрму. За хвилину у рів плигнули Чандра і той невідомий, що був на гребені стіни.

Сторож десь дуже близько забив у своє калатало. Вони поповзли ровом, відшукали в бічному скаті розколину, перебралися в темряві через смердючий струмок для стоку нечистої води і вийшли на пустир. Тут пригнулись до землі й побігли. Скоро вони вже були серед будинків та дерев і, поки надворі почало сіріти, встигли сховатися у завулках старої Калькутти, де людину, як голку, шукай — не знайдеш.

Розділ сімнадцятий
У Калькутті теж неспокійно

Минуло п'ять-шість днів. Дженні вже звикла до завжди відчинених дверей в будинку Пембертонів, до глиняної долівки, до протягу,