Еберхард Паніц - Льодовиковий період

замислювався над цим, однак продумати все до кінця, як це зробив Максим, мені не щастило ніколи, Я прочитав у його нотатках:

«На Землі зараз є понад двадцять мільйонів тонн ядерної вибухівки в тротиловому еквіваленті. Цього вистачило б кілька разів знищити людство. Немає сумніву, в разі тотальної атомної війни на всіх континентах було б винищене будь-яке життя. Якби десь навіть хтось і лишився живий, то зруйнування озонової оболонки планети, а отже, й усієї біосфери, призвело б до загибелі й людської цивілізації, й природи. Вижити після такого пекла не мали б ніякого шансу навіть комахи. Це була б остання смерть, відродження уже не відбулося б і через мільйони років. Ніхто не може бути певним, втрималася б на орбіті земна куля чи, може, десь заблукала б у Всесвіті й згоріла.

День у день створюються все нові й нові засоби знищення, отже, найпершою заповіддю людства має стати гранична пильність і обережність.

Рішуче й негайно покласти край атомній загрозі — цьому немає розумної альтернативи. Хто заперечує наявність такої небезпеки або применшує її, той збільшує її. «Контрольоване», «обмежене» атомне знищення (мільйони вбитих) призвело б до неконтрольованого, необмеженого знищення (мільярди вбитих). Не нехтувати жодним засобом, жодним компромісом, котрий сприяв би відверненню атомної загрози й гарантуванню безпеки. Ми з упевненістю можемосказати, що внаслідок такої війни не буде ні переможця, ні переможеного, ні капіталізму, ні соціалізму, але ми не певні того, що в цій війні людина взагалі зможе вижити, бодай на рівні кам’яного віку. В разі ядерної катастрофи цілий світ перетворився б у смертне ложе, через те будь-яка думка про війну в наш час безглузда й злочинна.

Можливим для людства нині є лише мирне співіснування, роззброєння, пакт про ненапад, зони, вільні від атомної зброї, відмова від першого ядерного удару, обмеження ракетної техніки, скорочення збройних сил, знищення зброї, переговори, переговори, переговори, поки не пізно. Бо в бойовій готовності — механізм масового знищення, а політика з позиції сили ще має прихильників. Мріючи про світове панування, фанатик, що дорвався до влади, може спокуситися й на те, щоб розпалити смертоносний феєрверк. Досить навіженому десь на командному пункті натиснути кнопку, щоб почалося пекло. Або неправильно витлумачений радарний сигнал, помилка комп’ютера, звичайне коротке замикання у ракетній системі… Що швидше засоби масового знищення спроможні будуть досягати цілі, що густіше вони розміщуватимуться, то безнадійнішою буде спроба не допустити згубного рішення.

Вже чотири з половиною мільярди років наша планета рухається своєю орбітою довкола Сонця. За цей час життя дедалі урізноманітнювалося, зацвіли квіти, виросли чагарники й дерева, Землю заселили безліч живих організмів, від найдрібніших до велетенських. Близько півмільйона років тому людина зробила перший крок у користуванні знаряддями праці, навчилася розмовляти. Лише якихось шість чи сім тисяч років тому — мить в історії Землі — вона створила мистецтво, науку, домоглася соціальних зрушень, якими ми донині не перестали захоплюватися.

Але все це тепер поставлене під сумнів. Ні в добу найкривавіших катастроф, ні навіть у час епідемії фашистської чуми, жертвами якої стали мільйони чоловіків, жінок і дітей, не було, як нині, поставлено на карту існування людства взагалі. Бо в результаті ядерної війни зникне не лише створене працею минулих поколінь, не лише все те, що є на Землі зараз, але й будь-яке життя в наступні мільйони й мільярди років, наші діти й діти наших дітей, ціла низка поколінь людського щастя, на яких ми покладаємо найкращі, найзаповітніші надії й заради яких не шкодуємо сил.

«Люди, будьте пильні!» — вигукнув перед стратою комуніст в обличчя своїм катам. «Людина — це звучить гордо!» — сказав інший у темні часи страшного гноблення, щоб піднести наш дух. А третій виголосив: «Найдорожче, що має людина, це — життя. Воно дається їй лише раз…» Проживімо ж його так, щоб нас не гнітили марно згаяні роки чи дні, не вагаймося ні хвилини, щоб зберегти й захистити життя на Землі, цей неповторний витвір природи, щоб людство мало майбутнє».

15

Коли ми вийшли, надворі вже буяв день. Я взяв хлопчика на плечі, він дуже нагадував мого сина. Доктор Тюдор ніс, міняючись із офіціантом Рудольфом, закутане в ковдру немовля. Майже в усіх чоловіків на спині були діти. На щастя, температура за ніч трохи понизилася, дорога підмерзла, нам лише інколи доводилося шугати в талий сніг чи болото. Ми сподівалися, що наші ноги не відмовлять нам, перш ніж ми донесемо дітей у зовсім безпечне місце.

Зійшовши на гору, ми даремно розглядалися, сподіваючись побачити хоч якісь ознаки життя. Обминули мерців, які повипадали з санок, руїни, обпалені дерева й паркани, трупи корів та сарн і попрямували чорною-пречорною рівниною повз скорчену людину на обгорілому вантажному автомобілі.

Тиша ставала щораз гнітючіша. Коли ми побачили цю картину, нам відняло мову. Замовкли навіть діти. Не чути було ні ляскання танкових гусениць, ні гуркоту моторів. Автомобіль, на якому поїхали Ева й Аншюц, очевидно, не зміг добратися до своєї мети. Куди ж нам іти тепер, куди податися з дітьми?

У цю хвилину, коли вже ніхто, навіть Максим, не знав, що робити далі, звідкись почувся гуркіт. Ми глянули вниз, у долину, тоді на найближчі до нас гори, далі на ще одні, за ними, на небо, проте нічого не побачили. Однак хлоп’я, що сиділо в мене на плечах, крикнуло:

— Вертоліт!

За кілька секунд вертоліт із червоною зіркою на борту вже був над нами, й ми всі зачаровано дивилися на руку, що махала нам звідти.

Примітка
1

Доза опромінення з розрахунку на 1 кг маси.

(обратно)
Оглавление Ебергард Паніц